Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

дітки в них скоро будуть! Узагалі чудово вийде, коли з’явиться малюк, — буде кого няньчити, кому радіти!» — думала Кшися. Звичайно, її вельми цікавило й те, звідки молодий пан цю панночку привіз, і хто вона така, але запитувати не наважувалася, — не її розуму це діло, хоча й підозрювала, що молоді люди, найімовірніше, просто втекли удвох. У двері постукали, Орися дозволила увійти, на порозі з’явився Тимофій. Очі його сяяли, він кивнув Кшисі на двері, і та, поклонившись, вийшла.

— Тобі сподобалося тут? — запитав Тимофій, обіймаючи дівчину за тонкий стан.

Орися ствердно кивнула. Тимофій міцніше притиснув її до себе, торкнувся губами скроні, щоки, уст.

— Я щойно переговорив із братом, — сказав він, досхочу націлувавшись. — Він не заперечує і лише радий, що ти житимеш тут, тож марно ти, мила, хвилювалась. Я розповів йому майже все. Брат пообіцяв нам допомогти й нізащо нікому не дасть тебе скривдити.

— Ох! — зітхнула дівчина. — Я однаково боюсь! Мені страшенно соромно!

— Кохана, Матвій усе чудово зрозумів, тобі нема чого соромитися! Нічого й нікого не бійся. Ходімо? Брат чекає нас.

Тимофій узяв Орисю за руку й відчув, як тремтить вона в його долоні. Перед дверима в парадний зал він зупинився і, обійнявши Орисю, сказав: «Не бійся, щастя моє! Тобі тут раді!»

Пан Матвій сидів у кріслі, не відриваючи очей від палаючого вогню. Коли Тимофій пішов, він відчув досаду: треба ж такому статися, що брат сам обрав собі наречену. Та ще й незнатного походження! Звичайно, траплялося, що шляхтичі одружувалися на містянках, але метою таких шлюбів були знатність одного і гроші іншого. І в розумінні Матвія вкладати шлюб треба з користю, а кохання додасться згодом. У нього так було — батько вибрав йому наречену, і він сам не очікував, що дуже покохає нав’язану батьком дівчину. Честолюбний пан Матвій виношував плани вигідних одружень не тільки своїх синів, а ще й Тимофія — що більше в його розпорядженні наречених, то більше корисних зв’язків можна завести! Щоправда, на молодшого брата як на нареченого він особливо не розраховував — той не вилазив із Запоріжжя, був незалежним і свавільним. Тому навряд чи погодився б одружитися з дівчиною, на яку йому вкажуть, однак надія була, що Тимофій згодом нагуляється, а там і за розум візьметься. «Ну, подивимося, що там за дівиця!» — думав Клесінський.

Парочка ввійшла до кімнати, і Матвій повернув у їхній бік обличчя. Дівчина боязко визирала з-за широкої спини Тимофія, лиця її не було чітко видно через те, що пара стояла в тіні, куди не діставало світло від свічок та каміна. Тримаючи за руку, Тимофій підвів свою наречену ближче до вогню. Матвій підвівся і, трохи нахиливши голову, уважно спостерігав за закоханими. Усе ще не випускаючи руки дівчини зі своєї, Тимофій просто й без зайвих церемоній відрекомендував їй брата:

— Це мій брат, Орисю, Матвій.

Пан Клесінський уклонився дівчині, а вона витончено схилилася у відповідь у шанобливому поклоні. Потім нарешті Орися наважилася підняти на Матвія очі. Вогонь освітлював обличчя дівчини рожево-червоним світлом, надаючи її шкірі й волоссю дивовижних відтінків, а у великих темних очах відбилися й затанцювали відблиски полум’я. Серце Матвія завмерло, коли він зустрівся з Орисею поглядом — цей покірливий погляд проник у саме серце колишнього полковника: так, не відаючи лукавства, відкрито й довірливо дивляться діти. Зачерствіле серце Клесінського прискорено забилося, затріпотіло. «Вона ж іще зовсім дитя! Але скільки в ній чарівності! — подумав він, не в силах відірвати свого погляду від прекрасних очей. — Тепер зрозуміло, чому Тимофій, забувши про все на світі, украв цю дівчину — будь-хто втратив би від неї голову!» Орися зніяковіло відвела погляд, і Матвій зрозумів, що тепер він сам себе втратив — його зачерствілу душу неочікувано цього холодного осіннього вечора вразило кохання.

— Я радий бачити тебе в нашому домі, панно, — упоравшись із собою, досить холодно промовив Клесінський. — Нарешті тут з’явиться господиня, бо ми всі втомилися парубкувати й дуже потребуємо жіночої турботи.

Від цих слів Орися зніяковіло всміхнулася йому, не сміючи слова сказати у відповідь, і притиснулася до Тимофія так, як притискається до матері маленька дитина, коли соромиться уваги дорослих.

— Що ж, ходімо вечеряти, — сказав пан Матвій, мимоволі всміхнувшись такій сором’язливості.

Їдальня, простора і світла, була оздоблена не гірше, ніж інші покої будинку. Меблів у ній, щоправда, було мало, тому що всю її займав великий стіл, різьблені стільці та лави біля стін, які були потрібні тоді, коли з’являлася велика кількість гостей, величезний буфет зі срібним посудом і кубками. За польською модою, стіл покривав килим із застеленою поверх білосніжною скатертиною. А на стінах красувалися дорогі й зі смаком дібрані заморські шаблі. Орися не розумілася на зброї, тому й не оцінила належним чином ані довгих турецьких киличів із рукоятями, злегка відігнутими вбік від їхніх лез, ані порівняно коротких гаддаре з широкими клинками невеликої кривизни, ані палашів у багатих піхвах, прикрашених дорогоцінними каменями. Не вразили дівчину ні дорогі кинджали з дорогоцінними руків’ями, які являли собою справжні витвори мистецтва, ні дорогі мушкети.

За вечерею Клесінський нишком спостерігав за своєю майбутньою невісткою. Дівчина граціозно схилялася над своєю тарілкою, обличчя її було незворушне, але Матвій чудово розумів, що вона нервує й ніяковіє від того, що її ось так, просто і без особливих церемоній привезли до чужого будинку та залишать тут жити.

Коли вечеря дійшла кінця, дівчина щось шепнула Тимофієві, той кивнув. Орися побажала всім на добраніч, вийшла з кімнати в супроводі свого нареченого. Згодом Тимофій повернувся.

— Стомилася твоя красуня? — спитав Матвій.

— Так, — відповів той.

— Гарна панянка! Не дивно, що ти викрав її, — сказав Клесінський. — Будь-хто із задоволенням назвав би таку своєю дружиною. Тому дуже добре розумію тебе, брате. Що ж! Вічно тобі, пройдисвіту, везе з панночками!

Тимофій тільки всміхнувся у відповідь.

— А ти, Марку, куди дивився? Як же ти допустив, щоби твого побратима