Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— Анно, ти?! Боже правий, такі самі слова говорив мені генерал Дверницький. А я думав… Так, так, ти колись казала: нині ізольди й дульсінеї не знають про своїх коханих, що борються в темряві… А я додам: не хочуть знати.

Потім сиділи німі й відчужені за холодною кавою. Треба було розходитися, і обоє боялися це зробити, в думці шукали слів, які б ще їх поєднали.

— Ти мене не хочеш розуміти, Северине, — боязко заговорила Анна. — Люди, які створюють мистецькі цінності…

— Облиш, Анно, — різко перебив її Гощинський. — Під час французької революції, коли народові загрожувала небезпека, французи перелили на гармати не тільки дзвони, а й мідну статую Жанни д'Арк.

У дворі почувся гуркіт коліс, форкання коней. Анна виглянула у вікно. Машталір допомагав панові Уруському зійти з брички, взяв у нього плату, потім сів на козли і цвьохнув батогом.

За хвилину до вітальні увійшов господар. Він вимушено всміхнувся, побачивши Гощинського, нехотя подав руку, підійшов до Анни, поцілував її в щоку.

— Я нині щасливий, доню, — він розмовляв так, ніби в кімнаті було їх тільки двоє. — Канцлер нагородив мене титулом стражника галицького коронного срібла. Я гарантований тепер від усіляких непевностей.

— Щастя, вуєчку, ніколи не буває — нині. Воно або в минулому, або в майбутньому, — сказала знеохочено Анна.

— У минулому — так, — мовив Гощинський, зробивши вимушену іронічну гримасу. — А в майбутньому, пані Анно… ну, хіба що ваш дорогий вуєчек отримає титул стражника коронного золота.

— Пане поете, — повернувся Уруський до Гощинського, — ми до вас добре ставилися, проте ви не зуміли пошанувати ні нашої любові, ані нашого спокою. — Він говорив, уникаючи погляду Северина. — Я сподіваюся, що ви більше не будете нас турбувати.

— Спасибі вам за все, пане Уруський, — відказав Гощинський. — Грошовий борг я передам вашій мості… А ми, пані Анно, моральними боргами вже сквиталися.

Він повернувся і вийшов. Проходячи стежкою, зірвав зів'ялу жоржину. Стукнула хвіртка.

— Северине, Северине! — скрикнула Анна, вибігла до воріт і, в'янучи й умліваючи біля них, гірко плакала, та не відчинила їх.

Розділ шістнадцятий

Ніхто не знав, чому Заклад Оссолінських закритий. Біля входу вдень і вночі стояв на варті поліцай і завертав професорів, учених, студіозусів, які звично, мов до праці, приходили сюди за знаннями, — вартовий нічого не пояснював, то пішла чутка, що у Львові через новий спалах епідемії закриватимуть усі публічні заклади, в тому числі університет і семінарію.

Дивно було тільки, чому на боротьбу з холерою кинуто поліцію, а не магістратських слуг; у вихованців духовної семінарії це здивування зросло ще дужче, коли до них завітав митрополит Михайло Левицький і оголосив, що епідемія послана Богом як кара за непослух владі, і хай вихованці не роблять собі надій на вимушені вакації, — вони будуть вчитися і щодня слухати Службу Божу, під час якої відправлятиметься молебень за порятунок від пошесті.

Хтось із семінаристів запитав, чому закритий Заклад Оссолінських і що там робить поліція. Це питання було розцінене як виклик офіційній владі, осуд її дій, — ще того дня консисторія видала сертифікат про виключення з семінарії неблагонадійного. Митрополит наказав зробити обшук у всіх вихованців, список виключених непомірно зріс: виганяли навіть за твори Міцкевича. Пошесть десяткувала духовну семінарію.

Маркіян з Іваном відсиджувалися на квартирі у вуйка Захара Авдиковського, вони з дня на день виглядали з Відня Якова, який повіз до Варфоломія Копітара «Зорю», — мали тверду надію, що Відень не Львів, там інакше, ніж тут, ставляться до видання книг якими б то не були мовами. А у Львові не холера, а справжня чума. Нехай би вже чужі, а то збирач пісень священик Йосиф Лозинський надрукував у «Rozmaitosciach»[83] статтю–проект «О wprowadzenie abecadla polskiego do pismiennictwa ruskiego»[84], — і підхопили цю ідею полонофіли в семінарії: з латинським алфавітом русини вийдуть до всіх слов'ян, звернуть на себе увагу європейських вчених мужів, відмежуються від Росії.

Шашкевич нетерпляче ждав повернення Головацького, Вагилевича ніби підмінили.

— У цьому є певна рація, — сказав Вагилевич, прочитавши статтю Лозинського. — Ми можемо виграти в часі… Поки нам дозволять видавати книги руським алфавітом, ми з абецадлом уже пролунали б в Європі. Адже не стали чехи німцями через латинку…

— Отямся, Іване! — Маркіян не повірив своїм вухам: невже це говорить Вагилевич, той самий, який колись дав йому прочитати розвідку Івана Могильницького «Відомості о руськом язиці», той, що так гаряче закликав вивчати рідну мову і сам, подібно Долензі–Ходаковському, ходив у народ збирати фольклорні скарби? — Хіба ти не бачиш зміїної підступності, захованої у цій на перший погляд тверезій і розумній статті? Тож довго треба було думати, якою ломакою відбити нам руки… Висміяти — ще впертіші станемо, заборонити урядовим циркуляром — в підпілля підемо, а то так зробили, що й справді дурень повірить і зблажиться: заявіть Європі про себе зрозумілим їй письмом!..

— Я не кажу, що ми маємо назавжди відрікатися від свого алфавіту, він збережеться в церковних книгах, але ж латинка дала б нам можливість…

— Церковні книги, — мертвеччина, дорогий Іване, а ми задумали воскресити живу літературу — живою мовою, якій органічно відповідає тільки один алфавіт — руська азбука, бо вона відтворює всі звуки, зберігає ритміку, тональність, пісенність нашої мови, зрештою — її сутність. Література будь–якого народу повинна зародитися з власних надр і традицій, зацвісти на своїй власній ниві, щоб не була подібна до того райського птаха, який не має ніг, а тому висить у повітрі!..

Головацький не повернувся, отримали від нього листа: «Любі приятелі! Шановний цензор Копітар, на якого ми покладали такі надії, відмовився дати відгук про допуск до друку нашої „Зорі“. Він, бачите, боїться, що видання альманаху русинською мовою озлобить поляків і дасть привід Петербургові використати русинську опозицію проти Австрії, мовляв, два мільйони галицьких русинів бажають об'єднатися з сімома мільйонами наддніпрянських українців. А втім, Копітар схвально відгукується про зміст „Зорі“ і віддає її на суд львівському цензорові русинських книг. А в нас такого немає… Кому віддадуть? Авжеж — Іродові, його ексцеленції Михайлові Левицькому… Напевне, ви вже читали статтю Лозинського, — ось вам перше свідчення, наскільки потрібен вихід у світ нашого альманаху. Латинський алфавіт на руку єзуїтам, які прагнуть розірвати Україну на дві народності. Якби