Читати книгу - "Пісня Соломона"

Ліна раптово вмовкла, й Дояр почув її дихання. Коли знову озвалася, в її голосі вже не було сталевих ноток, замість них з’явилася плавна мелодійність.

— Коли ми були маленькі дівчатка, ще перед твоїм народженням, якось батько взяв нас із собою до льодосховища. Привіз нас туди своєю машиною «Гадсон». Святково вбрані, ми стояли перед спітнілими неграми та смоктали лід із носовичків, нахилившись уперед, щоб не намочити одежі. Там були й інші діти — босоногі, голі до пояса, брудні. А ми трималися осторонь, біля автомобіля, в білих панчішках, у рукавичках, зі стрічками. Балакаючи з чоловіками, батько не зводив очей з нас і з автомашини. Автомашини й нас. Знаєш, він взяв дітей із собою, щоб там бачили їх і заздрили їм, заздрили йому. І тут один із хлопчиків підійшов до Корінтіанс і поклав руку їй на голову. Вона простягла хлопчикові шматочок льоду. Ми й не зогледілись, а батько, підбігши, вибив лід з її руки на землю та заштовхав нас обох до машини. Спершу похизувався донечками, а тоді познущався з них. Усе життя так було: то парадувався з нами, як з дівами у Вавилоні, то принижував нас, як останніх блудниць вавилонських. А тепер він знову вибив лід із руки Корінтіанс. І ти в цьому винен, — заплакала Магдалина, звана Ліною. — Ти винен. Ти понура, нікчема, телепень, самолюб і людиноненависник. Сподіваюся, що ця ковбаска тобі пригодиться. Бережи її, бо нічого іншого не маєш. Хочу тобі ось що сказати, — Ліна вийняла з кишені окуляри й наділа їх. Удвічі більші за лінзами, очі були світлі й холодні. — Я вже не роблю троянд, а в цім домі ти насцяв востаннє.

Дояр нічого не відповів.

— А тепер, — шепнула вона, — геть звідси.

Дояр обернувся й пішов. «Добра порада, — подумав він, — чом би її не послухатися?»

І зачинив двері.

Частина друга

Розділ X

Коли Гензель і Ґретель стояли в лісі й дивилися на будиночок на галявині, їм, мабуть, зо страху лазили мурашки по шкірі. Трусилися жижки, вгиналися коліна, й тільки сліпий голод підганяв їх іти вперед. Не було нікого, щоб застерегти, стримати дітей; згорьовані й мучені докорами сумління батьки були далеко. Тож братик і сестричка щодуху помчали до будиночка, де жила жінка, старша, ніж сама смерть, і не зважали, що лазять мурашки та підгинаються ноги. Й дорослу людину може підганяти голод. Зникне слабкість у колінах, не заходитиметься серце, коли подумаєш, що ось-ось цей голод, це прагнення можна буде втамувати. Особливо, коли жадаєш не імбирного пряника чи жувачки, а золота.

Згинаючись під гілками чорних горіхових дерев, Дояр простував до великого напівзруйнованого дому. Знав, що колись у ньому жила ця жінка, а тепер не бачив жодних ознак життя. Не помічав цілого всесвіту лісового життя, яке буяло там поміж заростями плюща, так пишно розрослими, що засунеш руку по лікоть, поки намацаєш стіну. Життя повзало, пнулося, стелилося, вилося й ніколи не завмирало. То приховане, то буйне, то таке тихе, що годі було його розпізнати на пагінцях плюща. Народження, буття і смерть — все було по той бік плющового листка. З місця, де спинився Дояр, здавалося, наче будинок пожирає захланна хвороба й лишає по собі сліди — темні розповзлі виразки.

Півтора кілометра звідси була асфальтова дорога. Долинав заспокійливий гуркіт автомашин. Одна з них належала преподобному Куперу, за кермом сидів його тринадцятирічний небіж.

«Ополудні, — сказав хлопчині Дояр. — Повернешся по мене ополудні». Міг би попросити приїхати й за двадцять хвилин, а тепер на самоті, оглушений незвичною вухові городянина тишею, шкодував, що не обмежився п’ятьма хвилинами. Втім, навіть якби цей підліток нічого не мав удома до роботи, то виглядало б по-дурному, що тебе завезли «у справах» за більш як двадцять кілометрів від Данвілла задля того, щоб ти тут пробув лише хвилинку-другу.

Не варто було вигадувати ніяких заплутаних історій, аби приховати свої пошуки печери. Ану хтось почне розпитувати й випитувати. Брехня має бути дуже проста, як правда. Кожна додаткова подробиця — зайвина. Але Дояр, дуже здорожений довгою поїздкою автобусом із Піттсберґа, яка слідувала по комфортабельному авіарейсі, побоявся, що йому не повірять.

Подорож літаком підбадьорила Дояра, дала відчуття сили й упевнености в собі. Високо понад хмарами, важкими й легкими водночас, плавними в русі («Крейсуємо», — сказав пілот), сидячи у великому блискучому металевому птаху, годі було повірити, що колись допускався, що взагалі міг допускатися помилок. Одне муляло на душі: нема тут Гітари. Йому б тут усе сподобалося: краєвиди, їжа, стюардеси. Але Дояр вирішив усе зробити самотужки, без чиєїсь допомоги. Цього разу захотів вирушити сам. Тут, у повітрі, далеко від повсякденного життя, почувався вільним. Не те, що на землі під час розмови з Гітарою, перед самим відльотом, коли фізично відчувалося, як ляскають по щоках крила нічних кошмарів усіх цих людей і відбирають свободу. Лінин гнів, Корінтіансине розпатлане й нечесане волосся — до пари з її вологими губами, материн докучливий нагляд, батькова безмежна пожадливість, Агарині порожні очі — Дояр не знав, чи заслужив він на таке. Зате знав, що ситий ним по зав’язку й мусить якнайскоріше виїхати. Сказав про своє рішення Гітарі раніше, ніж батькові.

— Тато вважає, що золото досі в печері.

— Цілком можливо, — відсьорбнув чаю Гітара.

— У всякому разі варто перевірити. Принаймні будемо знати раз і назавжди.

— Добре кажеш.

— Ото я й піду по те добро.

— Сам?

— Так. Так, — зітхнув Дояр. — Сам. Мушу звідси вирватися. Взагалі переїхати кудись.

Гітара поставив чашку та схрестив руки.

— Дояре, чи не легше було б нам удвох? А якщо влипнеш в якусь халепу?

— Було б легше, але це підозріліше, коли по лісах лазить не один, а двоє. Якщо я знайду золото, то привезу його сюди й ми поділимося, як домовлено. А якщо не знайду, то так чи сяк повернусь.

— Коли ідеш?

— Завтра вранці.

— Що каже твій батько на те, що пускаєшся один?

— Він ще не знає цього. Поки що знаєш тільки ти, — Дояр звівся й підійшов до вікна, що виходило на Гітарин сходовий майданчик. — Гівна воно варте.

Гітара уважно дивився на приятеля.

— Дояре, в чім річ? Чого