Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Вона зітхнула, але підкорилась, простягнувши зап’ястя. Максим витягнув з кишені мотузку — грубу, потерту, але міцну — і швидко зв’язав її руки. Нахилившись ближче, він шепнув їй на вухо, його голос став тихим, але різким, як лезо:

— Один неправильний рух — і ти пожалкуєш, що не здохла раніше.

Вона здригнулась, її очі розширились від напруги, але губи стиснулись у тонку лінію — мовчазний виклик. Максим відступив, його погляд вп’явся в її очі, шукаючи бодай натяк на брехню.

— То куди тепер? — повторив він, його тон став холоднішим.

Вона зробила кілька глибоких вдихів, ніби збираючи себе докупи. Її голос став спокійнішим, але все ще тримав нотку впевненості:

— До старого заводу. Там ви знайдете інформацію про Демонів.

Герман пирхнув, його брова піднялась у знайомій іронічній гримасі.

— Старий завод? — перепитав він сухо. — Ідеальне місце для засідки. Занадто зручно.

— Так і є, — кивнула вона, не відводячи очей. — Але там повно укриттів. Якщо хочете дістати Демонів, це єдине місце, де їх можна вистежити.

Максим обмінявся поглядом із Германом. Час тік, як пісок у тріснутому склі, і стояти на місці означало втратити перевагу. Він кивнув, його голос став різким:

— Добре, веди. Але пам’ятай: ми стежимо за кожним твоїм кроком.

Вона коротко кивнула й рушила до північного виходу, її зв’язані руки хитались перед нею. Максим і Герман пішли слідом, тримаючись на відстані, їхні чоботи тихо ступали по бетону, очі вихоплювали кожен тіньовий кут. Вітер гудів крізь тріщини в стінах, несучи запах іржі й гнилі.

Максим кинув на неї погляд, його тон став легшим, ніби він намагався розрядити напругу:

— Як тебе звати?

Вона зупинилась на мить, обернувшись до нього з ледь помітною усмішкою.

— Кіра, — відповіла вона, ніби це ім’я мало вагу, яку він ще не розумів.

Максим кивнув, запам’ятовуючи.

— Кіра, значить, — повторив він, його голос став холоднішим. — І що ти знаєш про Демонів? Чому вирішила нам допомагати?

Кіра рушила далі, її кроки гулко відлунювали в порожнечі вокзалу.

— Я не просто допоможу, — сказала вона, не обертаючись. — Я знаю їхні маршрути, їхні слабкості.

Герман хмикнув, його недовіра прорвалась у короткому звуці.

— І чому ти раптом така корисна? — кинув він. — Це пахне пасткою.

Кіра зупинилась і повернулась до нього, її очі блиснули легким викликом.

— Якби я хотіла вас здати, уже б це зробила, — відрізала вона. — Ви ж бачите, в якому я становищі.

Максим і Герман переглянулись. Її слова звучали логічно, але Пустота вчила не вірити словам — лише діям. Максим ступив ближче, його голос став твердим, як удар:

— Добре, Кіро. Йдемо далі. Але запам’ятай: я не прощаю помилок. Один кривий рух — і ти пожалкуєш, що не лишилась із ними. — Він кивнув на бандитів, що тремтіли біля купи спорядження.

Кіра стиснула губи, але кивнула. Її погляд затримався на Максимі, ніби оцінюючи його межі. Вітер завивав за стінами, пил осідав на підлогу, а амулет у кишені Максима здавався теплішим — ніби нагадуючи, що ця угода може бути чимось більшим, ніж просто крок до Демонів.