Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

ховав. І тут же напівдзвін голоснішим став. Поставив Кукутіс дерев’яну ногу так, аби отвір цієї ніші вниз до землі нахилився. Трусонув важкою ногою. І в підставлену під нішу долоню випав мобільний телефон — той самий, який хлопчисько Вольфґанґ йому показував. Спочатку захотілося його відразу кудись викинути, як болотного гада. Неприємно ж у руці щось тремтяче і неживе тримати!

— Візьміть! — простягнув Кукутіс водієві телефон на долоні. — Не знаю, як його вимкнути!

Господар «мерседеса» підняв мобільник до очей і прицільно правим пальцем натиснув одну з кнопок. У світ навколо двох чоловіків, котрі стояли на парковці, повернулася гармонія, повернулася тиша. Поруч із дорогою шипіли шинами машини.

— От бешкетник! — усміхнувся Кукутіс. — Це він мені навмисне свій телефон в ногу заховав! Подумав, що я — ворог прогресу! Та який же я ворог? У мене просто для прогресу місця немає в кишенях! І в нозі вільного місця немає... Хоча ні, він же знайшов! Це тому, що я, коли шоколадки з’їв, нові не купив!

Водій дивився на Кукутіса дивним, трохи роздратованим поглядом. Він, імовірно, вже й не радий був, що погодився сусідського гостя до Фульди довезти!

— Ви його Вольфґанґу поверніть, — попросив, кивнувши на телефон у руці водія, Кукутіс.

— Звісно, — відповів той і пішов до своїх дверцят.

Кукутіс також сів у машину. Майже нечутно завівся двигун, і бронзовий «мерседес» знову на дорогу виїхав.

Зітхнув одноногий мандрівник із полегшенням і спіймав себе на думці про те, що і йому зараз тиша подобається, що і йому зараз хочеться, щоб тиша тривала, щоб водій мовчки вів машину і щоб жоден новий настирливий дзвін чи галас поруч не ви­никав.

Розділ 48. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей

Суботній ранок вразив Клаудіюса своєю дивовижною тишею. Розплющивши очі, він нерухомо дивився на білу стелю та жовтий абажур. За вікном розливалося сліпуче сонячне світло. Хотілося опинитися там, надворі, у парку, під сонцем, але неприємна розбитість, фізична втома утримували Клаудіюса на широкому, м’якому ліжку.

Він повернувся набік до вікна, і в голові зашуміло. Зашуміло, як учора на кухні, коли китайці розкладали їжу по тарілках.

Гості минулого вечора зажадали, щоб обов’язки офіціантів взяли на себе Інґрида з Клаудіюсом. Китайцям ця ідея сподобалася. Вони навіть пригостили молоду пару тим, що подавалося для гостей: «спаґетті дель маре» зі смачними, хрумкими на зубах восьминіжками та креветками.

Й ось коли вечеря неспішно підійшла до кінця, сивий Роман попросив Клаудіюса залишитися і посидіти з ними у «вузькому чоловічому колі». Анжела пішла спати. На столі з’явилися кілька різних пляшок віскі. Клаудіюс приніс квадратні склянки з товстого скла. Зголосився сходити на кухню за льодом.

— Взимку? Не треба, — зупинили його гості.

Сивий Роман розставив пляшки в певному порядку. Потім пояснив: «Будемо плисти вгору! Від острівного віскі до високогірного!»

Наливав він дещицю. Сам пив смакуючи, як на дегустації. Троє молодиків намагалися копіювати його, навіть склянки до рота підносили також повільно, але на їхніх обличчях, на відміну від обличчя їхнього старшого приятеля, не читалося задоволення, тільки цікавість.

— А ви добре знаєте пана Кравеця? — спитав через якийсь час Клаудіюс, відчувши, як випите віскі з кожною хвилиною додає йому сміливості.

— Ні, — хитнув головою Роман. — Я з ним тільки по скайпу спілкувався. Але начебто чолов’яга нормальний. За роботу розплачується вчасно. А сюди нас покликав — це ніби як бонус!

— А що ви для нього робите? — поцікавився молодий литовець.

— Різне, — Роман відмахнувся. — Приглядаємо за його бізнесами. А ти як сюди потрапив?

— Дружина. Вона десь оголошення про вакансії прочитала!

— Так, вона у тебе жвава! — закивав сивий. — Такій увага потрібна! — і він підморгнув Клаудіюсу.

Бажання продовжувати спілкування у Клаудіюса зникло, але й піти з-за столу було нечемно. І він просто пив віскі, повільно пригублюючи й смакуючи, очікуючи, коли ж гості самі вирішать розійтися.

Однак замість того, щоб розійтися, вони попросили Клаудіюса піднятися нагору, розбудити їхню супутницю Анжелу та переконати її спуститися до них у залу. Двері в спальню «Беатріс» виявилися відчиненими. Анжела спала на тому ж ліжку, на якому кілька ночей тому вони з Інґридою солодко втішалися одне одним. Спогад про це зіграв із Клаудіюсом злий жарт, або виною все ж було випите віскі, але коли він намагався розбудити брюнетку, погладжуючи її по голому плічку, вона зупинила його долоню своєю, опустила його долоню до своїх грудей, і тут юнак обм’як, піддався, і вже за кілька хвилин обпікся жаром її тіла під теплою пуховою ковдрою. Електрони, молекули, бозна-що це було, що штовхнули його в спину, але тільки енергія, що виникла несподівано в тілі Клаудіюса, вирвалася назовні з такою пристрастю, що Анжела жалібно застогнала, також притискаючись усім тілом до несподіваного нічного коханця, охоплюючи його руками та ногами. Ця енергія, як цунамі, накрила його з головою, зупинила думки. І тільки через півгодини, зужита, вона розвіялася, зникла, залишивши Клаудіюса в стані солодкої знемоги. І думки повернулися. Разом із острахом, що зараз ось-ось хтось із гостей може зайти в незамкнені двері спальні «Беатріс». Зайти і спитати, чому вони з Анжелою не зійшли вниз?

Клаудіюс ще обіймав Анжелу, а думки вже відсували його від неї, думки лякали, просили, вимагали. І він їм поступився. Добре, що обійми Анжели ослабли. Вона чи то спала, чи то перебувала в стані тієї самої солодкої втоми, яка, якби не думки, ще довго могла б додавати Клаудіюсу задоволення.

Спускався він дерев’яними сходами навшпиньках, намагаючись не видати жодного скрипу, жодного шереху. На другому поверсі біля зачинених дверей у залу завмер і прислухався. Спокійна чоловіча розмова, яка звучала за дверима, переконала Клаудіюса, що про нього забули. Він також вирішив забути, забути про цей вечір, про гарячі долоні Анжели. Двері в кімнату для слуг також були відчинені. Клаудіюс замкнув їх за собою на засув. Постояв кілька хвилин над ліжком, звичайним двоспальним ліжком, не таким «закличним», як інше, в спальні «Беатріс». Постояв, втупившись заспокійливим і стверезілим поглядом у нерухому Інґриду. Постояв і, роздягнувшись, поліз до неї під ковдру.

Розділ 49. Париж

Парк Бут Шомон, зелена родзинка Бельвіля, під неяскравим зимовим сонцем миттєво наповнювався життям, виманюючи на свої алеї десятки неприкаяних пенсіонерів, матусь і няньок із візочками, дам із песиками. І вони прогулювалися алеями до ставка, на