Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

міст над ставком, що вів до штучної, насипаної сто років тому гірки-скелі, на вершечку якої біліла романтична альтанка. До альтанки пенсіонери та мами-няньки не підіймалися, милувалися нею знизу. Вона здавалася їм далекою та недосяжною, як перший поцілунок. До альтанки звивистою, але короткою стежкою прямували завжди закохані та просто молодь.

Барбі якось залізла туди із сенбернаром. І вирішила більше до альтанки не підійматися. З її висоти було видно весь парк і його межі, було видно, що парк невеликий і затиснутий «стіною» зі звичайних паризьких шести-семиповерхових будинків із маленькими квартирками і маленькими вікнами.

Зате коли прогулюєшся алеями, то Парижа не видно взагалі. Не видно і не чутно. І можна забутися та думати, що ти десь в іншому місці, в іншому парку. В якомусь будинку у Вільнюсі.

Барбора щоразу сердилася на себе після того, як згадувала Вільнюс. Навіть не через сам Вільнюс, а через те, що в цих спогадах, куди б вона не швендяла улюбленим містом дитинства, а опинялася обов’язково на Німецькій вулиці біля вікна кав’ярні «Coffee Inn». Приходила туди, стояла і зазирала всередину, де за вік­ном сидів Борис. Сидів і чекав її. А дівчина загадувала: ось якщо він найближчої миті відірве погляд від свого айфона і помітить її, то вона зайде. А якщо ні, то ні. Але він завжди відривав погляд і встигав навіть усміхнутися до закінчення цієї миті, якій Барбора вручала долю свого дня.

Ні, вона більше ніколи туди не прийде! Вона це знає точно. У неї є куди піти у Вільнюсі, коли вона туди повернеться чи просто заїде на тиждень.

Сенбернар Франсуа, що слухняно та ледачкувато чвалав поруч із Барбі і ніколи не натягував повідець, раптом зупинився. Барбора також зупинилася, озирнулася. Собака дивився на іншого сенбернара на паралельній алеї.

Другий сенбернар слухняно йшов поруч зі своїм господарем, не натягуючи повідець. Він тільки кілька разів озирнувся на ходу, немов відчувши погляд Франсуа.

«А якщо ми приїдемо до Вільнюса вдвох, то тим більше ніколи не підемо в цю кав’ярню, — Барбі повернулася до своїх думок. — Або навпаки — підемо саме вдвох! Аби він бачив!»

— Повернись у Париж! — сердито прошепотіла собі Бар­бора.

І думки заспокоїлися. Спогади зникли. Залишився тільки парк, залишилося сонце над ним і мініатюрна кучерява мама з візочком, котра мимохідь всміхнулася і дзвінко, але не голосно гукнула їй:

— Salut! Ça va?[35]

Пройшовши метрів із десять, Барбора згадала її, пригадала кав’ярню біля Пер-Лашез. Озирнулася.

«Ще зустрінемося, — подумала і зиркнула на собаку. — Обов’язково зустрінемося після обіду, коли й я буду з візочком, а не з тобою!»

Вдома на Барбору чекав гарячий обід і Андрюс на алюмінієвій милиці.

— Ще тиждень, і гіпс можна знімати! — повідомив він, розливаючи в тарілки курячу юшку з вермішеллю. — Як песик?

— Не хворіє, — пожартувала Барбора і придивилася до його обличчя. — Синців уже не видно! Нічого не болить?

— Ребра трохи. І нога, якщо на неї ставати. А так — порядок! Завтра збираюся до Поля!

О другій годині, коли Барбі вийшла до кафе на рю де Бельвіль, аби прийняти від Лейли візочок із Валідом, сонце на паризькому небі затулили хмари.

Лейла, замість того, щоб просто передати візочок і показати, де пляшечка з молоком, стала торочити про якогось троюрідного брата Рашида, котрий зустріне Барбору о третій годині на розі рю Клавель і рю Фессар і забере з візочка гостинець від родичів із Бейрута.

Настрій у Барбори впав. Вона мріяла про спокійні алеї парку Бут Шомон, а не вузькі тротуари вуличок Бельвіля і галас проїжджаючих машин і автобусів.

— У вас занадто багато родичів, — сказала вона роздратовано і тут же спіймала на собі сердитий погляд Лейли.

— В усіх, хто із Бейрута, дуже великі сім’ї! Ви просто нічого не знаєте про Бейрут! І знати не хочете! — заторохтіла англійською Лейла. В її очах блиснула злість.

Однак дуже швидко маленька арабка взяла себе в руки. Витягла з яскравого китайського гаманця, що ховався в торбинці, тридцять євро і простягнула Барборі.

— Відвезіть, а потім гуляйте по парку до п’ятої!

Вигляд трьох червоних десятиєврових банкнот не те що заспокоїв Барбору, але швидше змусив її взяти себе в руки і промовчати у відповідь на «бейрутський» випад Лейли, спрямований явно не проти Барбори особисто, а проти всіх, хто не з Бейрута. Пальці стислися в кулачки, але тільки на мить. Молода жінка взяла гроші, кивнула відчужено і повезла візочок униз по рю де Бельвіль.

Вулиця гула, гарчала моторолерами, нервувала водіями легковиків, котрі нетерпляче сигналили автофургонам, що зупинилися на мить перед ними для доставки товару. Назустріч підіймався живий потік містян, але всі вони легко та звично відсторонювалися, пропускаючи молоду жінку з візочком. Дехто навіть сходив на проїжджу частину, щоб Барбора могла спускатися безперешкодно і без зупинок. І по той бік вулиці рух пішоходів здавався таким же метушливим і жвавим. Тут, на відміну від алей парку Бут Шомон, усі поспішали в міру свого віку. Навіть літні жінки з високими чотириколісними сумками, більше схожими на урну для сміття, тягнули ці торби в бік улюблених супермаркетів так цілеспрямовано, ніби почувалися набагато молодшими за свій вік.

Бічним зором Барбора помітила, як із тротуару протилежного боку рю де Бельвіль на неї кілька разів на ходу обернувся високий хлопець, мабуть, справжній француз, а не просто житель Парижа. Темне коротке пальто, випрасувані штани. Акуратна зачіска, відповідна до його худого обличчя. В руках — нічого. Це «нічого» дивним чином здивувало Барбору. Молодик ішов трохи швидше і також униз вулицею. І знову озирнувся й явно поглянув на неї. Може, вони навіть зустрілися поглядами, але Барбора не була впевнена. Адже він негайно відвернувся, як тільки втямив, що вона його бачить. І пришвидшив крок.

Барбора стенула плечима. Навіщо молодику задивлятися на жінку з дитиною, нехай навіть молоду та вродливу? Вона всміхнулася і навіть захихотіла. Адже він думає, що це її дитина!

Настрій покращився. Забулася неприємна розмова з Лейлою. Забулася мета цієї прогулянки і пакет із гостинцями з Бейрута, що лежить всередині візочка поруч зі сплячим Валідом. І що стало причиною такого вибуху сміхотливих радощів, виштовхнувши геть із голови неприємні думки та неспокій? Проста чоловіча цікавість до незнайомої вродливої жінки, проявлена пильним і водночас напівтаємним розгляданням її обличчя?

Барборі знову стало смішно. Ні, Париж кращий за Вільнюс. Не тільки більший і гарніший, але й кращий! У Вільнюсі їй ніколи не