Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Думав довго, поки двері в спальню хлопчика не були відчинені і дідусь Вольфґанґа не повідомив Кукутісу, що сусіда вже готовий виїжджати і машина на вулиці.

Тут уже і підліток начебто відразу ж збагнув, що настав час залишити дерев’яну ногу в спокої. Подякував Кукутісу. Поспостерігав, як швидко й уміло старий свою штучну ногу на місце ременями пристебнув, руку йому на прощання по-дорослому потиснув і залишився в кімнаті над кресленням машини для шиття валіз працювати.

Сусіда — молодечий, коротко обстрижений чолов’яга в костюмі з краваткою, що визирала з-під чорної пухової куртки, повів Кукутіса до свого старенького, але доглянутого бронзового «мерседеса».

— А речей у вас немає? — здивувався він, озирнувшись на пасажира.

— Є, все, що треба, у мене з собою! — запевнив його Кукутіс.

— То ви туди ненадовго, — здогадався господар «мерседеса».

— Ні, ненадовго, — підтвердив одноногий старий. — Мені взагалі не туди, мені далі!

Господар коричневого «мерседеса» дещо спантеличено зирк­нув на Кукутіса, але тут же змінив вираз обличчя і погляд на ввічливо-байдужий. Відкрив свої дверцята, кивнув старигану-пасажирові на дверцята з іншого боку.

Дід хлопчика Вольфґанґа помахав рукою від’їжджаючому сусідові та гостю, котрого по доброті душевній і завдяки своїй особ­ливій інтуїції, що безпомилково розділяла незнайомців на доброякісних і злоякісних, ще в місцевій пивничці примітив і після двох келихів пива і сорока хвилин розмови до себе запросив.

Машина залишила затишне, як старовинний образочок, взяте взимку в снігову рамку містечко. Водій дивився вперед і з пасажиром не балакав. Пасажира стало хилити в сон — надто вже рівною знову здалася очищена від снігу дорога.

— А їхати довго? — спитав, позіхаючи, Кукутіс.

Водій відірвав праву руку від керма і простягнув її до квадратного апарата, причепленого на липучці з внутрішнього боку лобового скла. Натиснув на ньому кнопку.

— Час у дорозі дві години тринадцять хвилин, — повідомив механічний жіночий голос. — Температура зовні мінус два. Вологість сорок шість відсотків.

— Спасибі, — сказав Кукутіс і засумнівався, чи варто було дякувати? Може, десь перед його сидінням на панелі «мерседеса» є кнопка, після натискання на яку інший механічний голос, швидше за все — чоловічий, сам каже: «Дуже дякую»?

Усміхнувся Кукутіс власній фантазії. Ще поміркував, що людина так довго звільняла собі руки, вигадуючи різні верстати та машини, роботів та інші самостійні механізми для заміни людського докладання зусиль, а тепер ось узялася за те, щоб звільнити собі ще й рота! Але навіщо? Для того, щоб мовчати? Щоб у природі менше гамору було?

Заплющив Кукутіс очі, щоб картинки за склом машини увагу не відволікали. Повернувся з посмішкою на губах до роздумів про надлишки людського галасу. Подумалося раптом, що й справді все менше і менше голосів людських у природі чутно. Раніше, бувало, йдеш з одного боку вулиці, а по іншій і в інший бік твій старий знайомий суне. Гукнув його, перебалакали гучно через вулицю, дорогу не перейшли, і кожен свій шлях продовжив. А тепер же обов’язково хтось дорогу перейде, і погомонять вони майже пошепки, ніби й вулиця чужа, і тротуар чужий. Пошепки й попрощаються. А ще, подумалося Кукутісу, люди співати перестали. І хорів у містах та селах не чутно, і просто пісень. Як заборонив хто! Може, дійсно якийсь європейський закон прийняли про заборону зайвого людського шуму. Тоді зрозуміло, що під заборону і розмови гучні потрапили, і спів, і крики радощі, і зойки горя.

Так від цієї думки і задрімав Кукутіс на рівній дорозі. Встиг тільки ще подумати про те, що двигуна мерседеса йому не чутно. Майже безгучно машина котиться, немов і машинам особливим указом заборонили голосно їздити!

А «мерседес» покотив заснулого одноногого подорожнього далі, і не бачив він гарних кірх і кнайп у маленьких придорожніх селах, не бачив високих ярмаркових стовпів-щогл, на які весною забави заради будуть чоботи й інші призи підвішувати, щоб у чоловіків навесні життєвий азарт прокидався. Не бачив усього цього і водій, котрому правила водіння давно приписали тільки на дорогу дивитися і на знаки над нею та по її узбіччях. Так і їхав нерухомо і правильно, не порушуючи встановленого ладу та відчуваючи в цьому непорушну основу стабільності свого й узагалі життя.

І раптом далеким знайомим напівдзвоном заторохтів десь поруч із Кукутісом будильник. Може, навіть у кишені штанів. Він ще очі не протер, як уже руками кишені обмацав. Не було там будильника, хоча колись давно, дуже давно, носив Кукутіс у кишені маленький німецький.

А напівдзвін тривав. Розплющив Кукутіс очі. Тут же на собі косий погляд водія спіймав, невдоволений погляд.

— Вам телефонують, відповідайте! — строго сказав він.

— У мене немає телефону, — промовив розгублено Кукутіс, продовжуючи слухати дивний механічний звук десь поруч, немов під собою. — Може, це ваш телефон під моє сидіння закотився?

— Мій телефон так не дзвонить, — спокійно відповів водій. — Мій телефон голосом дружини каже: «Візьми трубку!»

Нахилився Кукутіс вперед і трохи ліворуч, до живої ноги. Спробував руку під сидіння просунути та помацати там. Пройшлися пальці по ворсистій підлозі «мерседеса», ні на що не натрапили. А напівдзвін тривав.

Водій зуби зціпив і став пильніше вперед вдивлятися.

«Що він там побачити хоче? І так же все видно!» — роздратовано подумав Кукутіс.

А водій тим часом швидкість скинув та, доїхавши до заправки, на неї звернув. Тільки не до бензоколонок, а на парковку. Двигун вимкнув, з машини вийшов, обійшов її і дверцята з боку Кукутіса відчинив. Холодний вітерець дихнув в обличчя старому.

— Нумо, виходьте! — попросив господар «мерседеса».

Вибрався Кукутіс назовні і збагнув, що дивне напівдзвінке торохтіння разом із ним вийшло. Зробив три кроки в бік від машини — і звук цей разом із ним відійшов.

Водій також до пасажира впритул наблизився, прислухався, потім навпочіпки сів, повільно опустився, так, немов на ходу перевіряючи: з якої частини тіла у Кукутіса дзвін лунає.

— Це у вас у нозі, — здивовано промовив він нарешті. І кісточкою зігнутого вказівного пальця правої руки по дерев’яній нозі Кукутіса стукнув.

— Що за чортівня! — нахилився й Кукутіс до своєї ноги.

Підняв штанину, торкнувся долонею до гладкого полірованого дерева. Зачепив кілька маленьких срібних кілець. Відчув вібрацію, що збігалася з ритмом дивного телефонного дзвінка. Знайшов місце, де вібрація здалася сильнішою. Потягнув у тому місці за колечко, витягнув прямокутну кришечку, під якою колись давно дві плитки шоколаду