Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

Влаштувавши на спину Самідіра все ще непритомного вампіра, ми майже бігом направились на пошуках вкраденого гостровухика.

Ми йшли по сліду прим’ятої трави ти зламаних гілок. А ще інколи знаходили рвані клаптики від одягу. Наскільки ж далеко павуки встигли відійти? Десь через пів години довелось зупинитися та ще влити шість крапель зілля в Вальдегора.

Я злилася. Террі не знаходився, навіть компас не допомагав. Гор ніяк не опритомнював, а збільшити дозу не ризикувала. Інколи з дерев по мені кидалась дрібним камінням зграя білок-мутантів, а ще з під ніг вистрибували жабо-зайці. Дерева ставили підніжки коріннями, а квіти в обличчя випльовували смердючий газ. Хотілось спалити це місце до землі. Та я стрималась.

Після четвертої порції Вальдегор відкрив очі, та зробив невдалу спробу самостійно стати на ноги, того повернувся на спину Самідіра.

Ми продовжили пошук який тривав до самого заходу зірки, а коли сховались за горизонт останні промені, ельф знайшовся сам. Цілий та не ушкоджений, а що саме головне у свідомості. А ще в нього в руках була така ж сама пластина, що мені віддав Ільгім Отто.

- Ви не повірите, з ким я щойно розмовляв.

- З Ільгімом Отто? – запитала я оглядаючи друга, щоб впевнитись що з ним все добре.

- Ні.

- З Ульваром Атлі? – запропонував білявчик, нарешті вставши на свої ноги.

- Також ні. З Бреттою Асміт, колишньою та останньою королевою Сарінії. Точніше з тим, що залишилось від неї.

- Й вона дала тобі цей ключ? – запитав Вальдегор вказуючи на пластину в руках ельфа.

- Так. Як здогадався?

- Дуже просто, - відповів червоноокий й дістав такий саме ключ, - Мені його дав Ульвар Атлі, колишній король Лардінії.

- Ільгім Отто, екс-король Танарії, - додала я та дістала свій.

- Не вистачає ще частин, - підсумував Атарільдо, складаючи до купи ті що ми вже мали. – Десь ще є чотири частини. Сім королівств – сім ключів.

- Шукати зараз більше не будемо. Й не дивись на мене своїми синіми очима, досить пригод, - я була неухильна. Додому, й тільки додому, – пригод звісно ще хочеться, але я відаю перевагу більш спокійним.

- Мабуть, я з тобою погоджусь, - приєднався до мене Вальдегор. - Ще невідомо чого очікувати від чергового спадкоємства. З попереднім не встигли розібратися, а тут на тобі – наступне.

- Добре. Вмовили. Ходімо додому, - погодився ельф. – А як далеко мене від табору відтягла зміюка?

- Зміюка?

- Так. Он її велетенські залишки.

- Це ти її вбив?

- На жаль ні. Я тоді був ще під дією отрути. Її хтось невідомий здолав, та напоїв гірким зіллям, від якого я й очухався.

- Тоді тим паче потрібно як найшвидше дістатися Лісового Будинку. А то ще якусь спадщину отримаємо.

22.08.157р.

Дикий Ліс

Додому ми дістались опівдні.

Втомлені, голодні, брудні та задоволенні. Вальдегор літав не так швидко, як я, та ще й втомлювався. А також як виявилось літати самій, та літати з пасажиром – це різні речі. Але все одно – ми були нарешті вдома, майже цілі й неушкоджені.

Коша зустрічав нас сам. Радісний в душі, та сварливий зовні. Все хвилювався, щоб ми вошей не занесли. Начебто воші, то саме страшне що могли принести з Дикого Лісу.

- Мені здається, чи диких тварин збільшилось біля будинку? – запитала я, коли ми зібралися великою компанією вечеряти на свіжому повітрі.

- Не здається, - відповіла Улла. – Таке відчуття, що вони начебто шукають нове місце для житла. Та здебільшого це дрібні тварини як, наприклад кролі, їжаки, білки, бурундуки, чи миші. Борсуків особисто бачила, а також лисицю. Руда крадійка, вкрала з кухні гусака. А ще шкідливий єнот стяг рушник. З великих, оленя бачила, кабанів ні. А Філл каже що помітив лося. А ще птахів багато. Іноді так тріскочуть, що голова аж болить.

- Й давно так? – запитав Террі.

- Майже одразу після того, як Ята нам на голову звалилась.

Синхронне зітхання привернуло увагу.

- Тоді щось трапилось? – поцікавився Філл.

- Так. Зараз розповімо. Головне не перебивайте.

Розповідати довірили ельфу, в нього це добре виходило.

24.08.157р.

Дикий Ліс

- Ментальна магія – це тобі не вогняними кулями кидатися.

Почав з напуття Террі. За час, що провели в лісі, так не разу й не попрактикувалися в володінні емпатії. Добре, що до кінця відпочинку, в ельфа ще був час затриматись в Маг-Рівіку.

- Спробуй направити до лісу хвилю будь-яких емоцій.

- От невгамовні. Я б цього не радив.

З лісу вийшов високий, кремезний чоловік, десь понад два метри зросту. Він трохи кульгав на ліву ногу, того користувався дерев’яним посохом. Його шкіра була кольору темного шоколаду, а світло-русяве волосся та борода майже торкалися землі. А ще в нього були роги кольору шкіри, які починались на лобі начебто гребінці, а потім розходились як гілки дерев.

- Вам мало того, що ви вже розбудили? От скажіть: нащо ви полізли в глибини лісу?

Голос в нього був спокійний, та й сам він не був розгніваним. Скоріше навпаки – зацікавленим.

- Ви хто? – замість відповіді запитав Атарільдо.

- Я Асгейр фот Хейнн. Раси елметів.

- Першої раси цього світу? – здивувався Вальдегор. – Але ви ж раніше ніколи не жили в цій частині світу?!

- Кожен має право на вибір. Ви так не вважаєте?

- Має, - погодився блондин.

- Це ви вбили ту змію? - змінивши тему розмови, здогадався ельф.

- Так. Бо поки вас знайшли б друзі, вами встигли б пообідати.

- За це дякую.

- Нема за що. Але все ж хочу почути відповідь на своє питання: нащо ви полізли до лісу?

- Обстежити та дослідити. А ще знайти того, хто за нами слідкує, - чесно зізналась я.

Пан фот Хейнн тяжко зітхнув.

- Я мешкаю в цьому лісі не одне сторіччя, а таких відвідувачів ще не бачив. Добре. Залишимо це. То що ви отримали з цієї вашої подорожі? Тільки чесно. Бо інакше не зможу допомогти.

- Ми начебто стали імператорами цих земель, - почав ельф.

Я з вампіром на нього витріщились. З якого біса Террі розповідає незнайомцю наші спільні таємниці?

- Твоя подружка ще не вміє читати подумки, тому гнівається, на те що почав розповідати, -