Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

- Самідір, - покликала я фамільяра, - побудь поряд, та прослідкуй, щоб нічого не трапилось. А я хутко, до дому та назад. Добре?

Чотирилапий погоджуючись зітхнув, а я телепортувалась до дому.

На щастя Філл був тут. А ще добре було те, що ал’єр добре знав про сшархів, однієї з біди Великої Пустелі.

- А де ви їх знайшли? – запитав друг.

- Майже біля Гаяв-Тока.

- Далеченько вони забрались. А головне як?

- Я вважаю, що хтось їх завіз собі до зоопарку, а потім вони просто втекли з нього, коли господар залишив місто.

- На приготування протиотрути піде десь вся ніч. Добре, що у твоїй лабораторії, є майже все необхідне. Я зараз швидку збігаю до себе, й повернусь. А в тебе є час відпочити.

- Та ні. Краще я повернусь до лісу й буду дивитись за хлопцями. Не привиди сила, ще якась бісовщина вилізе.

- Бісовщина?

- Потім розповім. На світанку буду.

- Домовились.

***

Зірка не поспішаючи сховалась за горизонт. Я ж до приходу темряви знайшла ялинку, під лапами якої заховала друзів. Їх рівне дихання заспокоювало, а періодичні крики – лякали. Та робити було нічого. Я не витримала, ще раз завітала до дому, та зілля тільки почалось готуватися. Довелось просто сидіти й чекати.

А от десь ближче опівночі відбулось те, чого взагалі не очікувала.

Захисний контур добре тримався, але все одно злякалась, коли почула наближення кроків.

Хтось або щось наближалось, та при цьому не мало запаху. Це лякало ще більше. Вкрившись лускою, я собою загородила безпритомних, сподіваючись, що світла кострища вистачить, щоб добре розгледіти гостя.

Істота буда високою й сутулою, начебто соромилась свого зросту. Його тіло замість одягу було вкрите мохом і травою, а сиве волосся, що тяглося по землі все в гілках та листі. Обличчя було витягнутим та худим настільки, що здавалось гострі вилиці ще трохи й пошкодять бліду шкіру. Але найбільше до себе привертали увагу очі. Вони світились, наче підсвічені з середини ліхтариком.

- Доброго вечора! – привіталась я, не знаючи як реагувати на чоловіка.

- Доброї ночі Великий Імператор, - сухим голосом привітались у відповідь. – Я прийшов вас привітати.

- З чим?

- З поверненням. А також передати те, що вам належить.

На це я лише відкрила рота, та не проронила ані звука. Мені вистачило й того, що мене кличуть “імператором”, а не “імператрицею”. Начебто той, хто розмовляв зі мною був голографічною програмою, запрограмованою лише на одне звернення, того й не бачив хто перед ним. Й поки я мовчала, чоловік продовжив.

- Мене колись звали Ільгім Отто, король Танарії, чиї землі зараз належать вам. Й хоча в минулому житті був правителем, зараз являюся лише вашим слугою.

- Щооо?!!! – не витримала я. Мені тільки немерця в якості прислуги не вистачало для щасливого й спокійного життя.

- Не лякайтесь, - тим часом продовжив цей Ільгільм Отто, доводячи що наша розмова двохстороння. – Зараз я лише хочу вам передати подарунок.

- Не треба мені ніяких подарунків, - відповіла я, спостерігаючи як контур пропускає немерця-зомбі. Я зібралась, з одним ворогом повинна й сама впоратись.

- Цей подарунок вам необхідний. Це ключ.

- Який ключ? – а сама замислилась, чи не його від мене вимагали уві сні.

- Ключ від цих земель, - й мені протягли сіру ганчірку.

Я не втрималась та взяла. Ох ця іноді не контрольована жадібність драконів. Всередині мене очікував не звичайний ключ, а металева пластина розміром третини мої долоні, вся розмальована клинописом схожим з тим, який ми зустрічали в Гаяв-Токі.

- І що мені з ним робити? Як користуватись?

- Згодом ви зрозумієте, коли будите готові вдягти корону.

Тобто ніколи.

Я зараз себе відчувала таким собі персонажем стандартної книги зі свого світу, де героїню завжди очікувала корона і король на додачу. Раптовий й несподіваний спогад з минулого життя. Краще б щось корисне згадала.

- Я не збираюся ставати правителем цих земель.

- Дуже дивна заява для того, хто з’явився в цей світ з ще більш могутнім титулом.

Ох, йогпермарк скислий! Точно. Я вже й забуло про нього. Повелитель-правителів. І нащо я його обрала? Мабуть, тому, що не думала, що щось відбудеться насправді.

Трохи витративши часу на роздуми, мені довелось змиритися. Тим паче не хотілось, щоб ця річ потрапила в сторонні руки й тут оселився цілий натовп нахабних розумних. Це в мені жадібність дракониці заговорила. Не інакше.

- Я його приймаю, - погодилась я.

Й одразу після цих слів пластина засвітилась. Не яскраво осліпивши очі, а тепло, наче свічка.

- От і добре. Я піду. А якщо буду потрібен, покличте.

- Зачекайте. В мене ще одне питання. Це ви за нами спостерігали на весні?

- На весні? Ні. Ми нещодавно прокинулись, коли ви отримали спадщину.

- Зрозуміло. Більше вас не затримую.

Ільгім Отто, колишній король Танарії розкланявшись пішов.

А я замислилась: чи можна вважити, те що отримала, договором з темними силами? Пройшло ще хвилин десять, до мене дійшло ще одне з останніх слів колишнього короля. Він сказав, що прокинулись Ми. Чи то він себе звик так називати, чи з ним прокинувся ще хтось?

19.08.157р.

Дикий Ліс

- Пам’ятай: Террі можеш сміливо дати всі дванадцять крапель одразу, а от Гору почни з шести. Якщо не подіє, ще шість, а через деякий час ще шість, але в сумарній не більше тридцяти.

- Добре. Запам’ятала. Якщо щось піде не так, я повернусь. Де тебе шукати?

- Я буду в шкільній бібліотеці, читати про сшархів. Сподіваюсь додаткові знання не знадобляться.

- Також на це сподіваюсь.

- Бажаю тобі успіху.

- Він не завадить.

Й одразу після цих слів я повернулась до ялинки де мене очікував неприємний сюрприз. На табір напала чергова погань.

Ррррргггг.

Додому тепер точно полетимо.

На цей раз це були здоровезні павуки. Вони майже оплели повністю Вальдегора, ще трохи дісталось Діру, а от Террі я не помітила. Підсмаживши до хрусткої скоринки членистоногих гігантів, я визволила з павутиння вампіра. Обережно вливши в відкритого рота шість крапель, почала шукати Атарільдо, та його ніде не було. Лише зламані гілки вказували напрямок в який