Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Він не дав мені договорити, а перевернув на спину, нависнувши наді мною на руках. По моїх щоках бігли сльози. І очевидно, що це завдавало йому болю.

- Я обіцяв тобі знайти його, і... так захопився тобою, що...

- Забудь, Ліаме. Я хочу...

- Я не хочу, щоб ти плакала, - він схопився і потягнувся до свого одягу. - Вставай, Капризуля.

- Ліаме, вислухай мене, - простягнула до нього руку, яка тут же опинилася в його долонях.

Його губи одразу ж обпекли мої пальчики поцілунками.

- Обов'язково вислухаю. Але спочатку я виконаю ще одну свою обіцянку. Одягайся, чи, може, ти хочеш подорожувати містом голяка?

Він був такий рішучий, а мені раптом стало так легко, що я посміхнулася йому і встала, вирушивши до ванної. У нас ще будуть слушні моменти для пояснення. Можливо, я навіть влаштую нам побачення при свічках просто неба, і саме тоді зізнаюся в тому, що чекаю дитину. А що? Я можу собі дозволити бути романтичною!

А через годину, на світанку, коли небо забарвилося яскравими рожево-блакитними сполохами, ми побачили невеличкий храм, що самотньо стояв посеред рукотворного озера. На невеликий острівець можна було потрапити через один із мереживних білосніжних містків. Саме на такому мосту ми й завмерли, досягнувши його середини. Місток ледь помітно тремтів, навіть розгойдувався, вітер тріпав мою тонку сукню і темне, як вороняче крило волосся мого чоловіка.

- Я кохаю тебе, Капризуля, - похмуро сказав Ліам.

- Я знаю, - зухвало відповіла і вислизнула з його рук, попрямувавши до храму. Я не збрехала - я знала, я відчувала, що цей чоловік - мій. Назавжди мій.

Біля самого входу до храму він наздогнав мене і взяв за руку - так ми й увійшли під його прохолодні склепіння. Я не знаю, що очікувала побачити в цьому храмі - але вже точно не прозорий саркофаг зі сплячою всередині тендітною дівчиною. Алу... Алусіста... Моя сестра...

Я кинулася вперед, не вірячи своїм очам. Це вона, абсолютно точно - вона. Саркофаг немов застиг над землею, спочиваючи в невидимих хвилях Сили, що била з джерела посеред острова.

- Ти казав, її охороняють...

- Так і є, - немов за помахом чарівної палички із затишних ніш виступили шість воїнів, з ніг до голови одягнених у чорне. - Щойно вона прокинеться, мені відразу ж повідомлять про це. Твоя сестра не залишиться самотньою в новому світі.

- Коли... як ти думаєш, коли вона прокинеться?

- Я не знаю. Знаю тільки, що всі дівчата прокидалися біля джерел Сили. Хоча, гадаю, для пробудження потрібен ще один чинник.

- Який же?

- Може, її чоловік? - оксамитово вимовив Ліам і куснув мене за плече.

А я раптом подумала: але ж у цьому щось є! Джерело Сили - ось воно. Залишилася зовсім небагато - той самий чоловік. А там і до клятв священних недалеко.

До речі, про клятви...

Усі ісідіанці приносять одне одному клятви біля джерел сили - і не важливо, де вони розташовані - чи то в глухому лісі, чи то на вершині гори, чи то посеред озера. Як на мене, то дуже красивий і романтичний звичай. Як там казала Суомі?

- Моє життя - твоє життя, - тихо пробурмотіла. А потім трохи голосніше, трохи рішучіше: - Моя сила - твоя сила. Чи приймеш ти її, Ліаме? - і повернулася в його руках обличчям до нього.

Поклала долоні йому на груди, підняла до нього обличчя. Який же він у мене гарний! І як голосно раптом забилося його серце під моїми долонями. Що ж він мовчить? Розгубився? Не очікував?

- Ти впевнена?

Уперше бачу боязку посмішку на його рішучому, вольовому обличчі. Я підбадьорливо йому посміхнулася. Невже й без слів не зрозуміло - я кохаю тебе, Ліаме. 

- Я приймаю твою Силу. Моє життя - твоє життя, - з кожним словом його голос звучав дедалі впевненіше, голосніше, досягаючи найпотаємніших куточків: - Моя Сила - твоя Сила, Капрісуель.

Гарний звичай, красива клятва, прекрасні слова - раніше думала я. Навіть відчуття повного щастя, ейфорії, що зайняли місце хвилювання і тривоги, не особливо мене здивували. А ось вітер, що зірвався незрозуміло звідки і буквально кинув нас в обійми один до одного, став повною несподіванкою. Повітря навколо немов ожило, ущільнилося, обволікаючи нас, проникаючи в пори, в легені. Дихати було водночас і легко, і складно, голова паморочилася від тихого дзенькоту, що повторював наші клятви, наче багатоголосе відлуння. Із самого серця Джерела Сили спіралями завертілися, закрутилися навколо невидимої осі блискучі хвилі, навіть здавалося, що ось-ось вони піднімуть нас у повітря.

І раптом мене пронизало болем - не тим, через який хотілося згинути в забутті. А тим, який змушує прогнутися йому назустріч, стрепенутися, ожити. Мене немов наповнило мільйонами крихітних вогників, сяйво яких вкрило все моє тіло. Їхній блиск відбивався у стривожених очах Ліама, а за мить Сила, що ринула крізь моє тіло та пронизала мого чоловіка, змусила і його вигнутися їй назустріч, засяяти такими самими виблисками, що переливалися і на моєму тілі. А щойно вщух біль, залишивши після себе дивну заповненість, навколо нас почало кружляти щось, що скоріше нагадувало прозорих духів саламандри і дракона, ніж реальних істот. Вони перекидалися в повітрі, кружляли навколо нас у дивному танці доти, доки не злилися в одну єдину істоту, і схожу, і не схожу на колишніх.

- Ліаме, що це?

- Боюся, Капризуля, це і є та Сила, якою ми один з одним поділилися.

Його очі виблискували в напівтемряві храму, на губах грала дещо розгублена посмішка - ми аж ніяк не очікували, що наші клятви почує Ісіда й благословить такими чарами. Це означало лише одне - ми, нарешті, знайшли одне одного. І новий, чарівний світ прийняв нас за своїх. Так, ми все ще земляни. Але вже й повноправні ісідіанці.

- Здається, хтось щойно порушив закон Ісіди, - від входу до Храму пролунав глузливий голос. Пролунали гучні, впевнені кроки, які неминуче наближалися до нас.