Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

— Гаразд, — каже він. — Я йду.

Здається, йому такою мірою байдуже, що я замислююся, чи Ендрю, бува, не почувається зараз дурнем через те, що зчинив такий рейвах, бо, мовляв, Ензо тут багато працює. Але Ендрю просто киває з

помітним полегшенням.

— Grazie. Я вам дуже вдячний за все, що ви зробили для нас

протягом цих останніх кількох років.

Ензо просто невиразно дивиться на нього.

Ендрю бурмотить щось ледь чутно і, відвернувшись, рушає до

будинку. Я вже збираюся піти за ним, але, щойно Ендрю зникає за

дверима, щось мене втримує. Хтось. Я не одразу розумію, що за руку

мене тримає Ензо.

Озираюся, зустрічаюся з ним поглядом. Вираз його обличчя

кардинально змінився, тільки-но Ендрю зник за дверима. Темні, стривожені очі прикипіли до моїх.

— Міллі… — видихає він. — Ти повинна звідси поїхати. Ти в

жахливій небезпеці.

У мене падає щелепа. Не лишень через те, що він сказав, але й через

те, як саме він це сказав. Відколи я тут працювала, він і двох слів

англійською докупи не міг зліпити. А зараз я почула від нього два

повні речення. Ба більше, італійський акцент, зазвичай такий сильний, що садівника насилу можна зрозуміти, тепер майже непомітний. Ензо

говорить як людина, яка англійською володіє цілком пристойно.

— Зі мною все буде гаразд, — кажу я. — Ніна поїхала.

— Ні. — Він уперто хитає головою, досі міцно тримаючи мене за

руку. — Помиляєшся. Вона не…

Перш ніж він устигає сказати ще щось, двері будинку рвучко

прочиняються. Ензо квапливо відпускає мою руку й задкує на крок.

— Міллі? — З будинку визирає Ендрю. — Чи все гаразд?

— Так, — видушую я.

— Ти йдеш?

Мені хочеться залишитися надворі й розпитати Ензо про те, що має

означати його лиховісне попередження і що він намагався мені

сказати, але доводиться повернутися назад у будинок. Вибору в мене

немає.

Зайшовши слідом за Ендрю в будинок, я озираюся на Ензо, який

збирає своє причандалля. Він на мене навіть не дивиться. Можна

навіть вирішити, що оцю щойну сцену я просто вигадала. От хіба що

я, опустивши очі, бачу червоні відбитки пальців на власному зап’ястку.

22 Що сталося? ( італ. )

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Ендрю сказав мені, що відтепер я не мушу займатися домашнім

господарством, але щопонеділка я зазвичай вирушаю на закупи, а в

холодильнику в нас нині порожньо. До того ж, трохи погортавши

книжки, які взяла з книжкової шафи, і подивившись певний час

телевізор, я просто знемагаю від бажання чимось зайнятися. На

відміну від Ніни, я не люблю бити байдики.

Старанно уникаю того супермаркету, де мене намагався затримати

охоронець. Натомість їду до іншого, розташованого в іншому районі

міста. Усе одно всі ці магазини схожі один на одного.

Знаєте, що найприємніше? Коли, штовхаючи візок торговельним

залом, мені тепер можна не намагатися дотримуватись отого

дурнуватого Ніниного списку закупів. Я можу купувати що заманеться.

Якщо захочу бріош, можу купити бріош. Захочу хліб на заквасці, куплю його. І мені не доведеться надсилати сотні світлин усіх наявних

в асортименті буханців. Яке полегшення!

Поки я передивляюся продукти в молочному відділі, у моїй сумці

дзвонить телефон. Мене знов охоплює тривога. Хто може мені

телефонувати?

Можливо, це Ендрю?

Відкриваю сумочку, витягаю телефон. На екрані знову напис про

прихований номер абонента. Це знову та сама людина, яка

телефонувала мені сьогодні вранці.

— Ви ж Міллі, так?

Мало не підстрибую від несподіванки. Скидаю очі. Бачу одну з тих

жіночок, котрі були тоді на зустрічі Асоціації батьків і вчителів, — ім’я

її я не пам’ятаю. Вона теж штовхає візок. На пухлявих, яскраво

підфарбованих вустах — фальшива посмішка.

— Так, — озиваюсь я.

— Я Патріс, — нагадує вона. — Ви ж Нінина служниця, так?

Мене охоплює роздратування, коли чую те визначення. «Нінина

служниця». Нормально взагалі! Чекайте, от дізнається вона, що Ендрю

випхав Ніну і що через отой їхній шлюбний контракт після розлучення

вона залишиться ні з чим. А потім довідається, що я нова кохана

Ендрю Вінчестера. Уже незабаром, можливо, їй доведеться

підлещуватися вже до мене.

— Я працюю на Вінчестерів, — кажу стримано. Але розумію, що

стриманості моєї надовго не вистачить.

— Ой, чудово, — посмішка її ширшає. — Я цілий ранок намагалася

додзвонитися до