Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

завжди обідаємо разом щопонеділка й щочетверга в ресторації «У

Крістен»… Але вона так і не з’явилася. Чи все гаразд?

— Так, — брешу я. — Усе чудово.

Патріс підтискає губи.

— Що ж, мабуть, вона просто забула. Я завжди знала, що в Ніни

вітер у голові гуляє.

Гуляє, еге ж. Утім я жодним чином не коментую цього твердження.

Очі жінки зісковзують на телефон, що його я тримаю в руці.

— Це той телефон, що вам дала Ніна?

— Так. Саме той.

Вона закидає голову й регоче.

— Маю визнати, що з вашого боку дуже люб’язно дозволяти їй

постійно тримати вас на короткому повідці. Не знаю, чи на вашому

місці я взагалі таке витримала б.

Знизую плечима.

— Вона переважно надсилає мені повідомлення. Усе не так уже й

погано.

— Я не про це. — Вона киває на телефон. — Я про отой застосунок-маячок для відстежування місцеперебування, що його вона встановила.

Вас не доводить до сказу думка про те, що вона стежить за кожним

вашим кроком?

У мене виникає враження, що я отримала попід дих.

Ніна відстежує місцеперебування мого телефона? Та якого дідька?

Оце я дурепа. Певна річ, вона просто мала щось таке утнути. Усе

цілком логічно. Тепер я розумію, що в неї не було потреби порпатися в

моїй сумочці, шукаючи ту програмку з вистави, або телефонувати

додому ввечері, коли ми були в театрі. Вона й без того точно знала, де

я є.

— Йой… — Патріс затискає долонькою рота. — Перепрошую! Ви не

знали?

Мені кортить щосили вгатити ляпаса по цій нафаршованій батоксом

пиці. Я не можу стверджувати напевне, чи вона справді вважає, буцімто я не знала про маячок у телефоні. Проте вигляд у неї такий, наче їй дуже приємно, що саме їй випало мене про це сповістити.

Відчуваю, як холодний липкий піт виступає в мене на потилиці.

— Перепрошую, — бурмочу я.

Проштовхнувшись повз Патріс і полишивши візок з продуктами, мчу

на парковку. Лишень коли опиняюся просто неба, до мене

повертається можливість дихати. Нахиляюся, спершись руками в

коліна, і стою так, допоки не нормалізується ритм дихання.

Розгинаюся — і бачу, як з парковки швидко виїжджає якась автівка.

Упізнаю білий «лексус».

Викапаний Нінин.

А тоді в мене знову дзвонить телефон.

Рвучко витягаю його із сумочки. І знову на екрані напис про

прихований номер. Гаразд, якщо вона хоче зі мною поговорити, то

нехай собі, хай скаже те, що хоче сказати. Якщо вона зараз

погрожуватиме й називатиме мене розлучницею… хай собі.

Натискаю на клавішу, приймаючи виклик.

— Слухаю. Ніно, це ви?

— Алло! — гукає в слухавці веселий голос. — Хочемо повідомити, що у вас добігла завершення дія автострахування…

Відсуваю телефон від вуха і, не ймучи віри самій собі, дивлюся на

екран. Це була не Ніна. Це бісові спамери. Я зробила з мухи слона.

Однак у мене все одно не виходить позбутися відчуття того, що я в

небезпеці.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Ендрю сьогодні ввечері затримується на роботі.

За чверть сьома від нього надійшло сповнене каяття повідомлення.

Проблеми на роботі. Застряг тут принаймні ще на годину. Вечеряй без мене.

Я надіслала йому відповідь.

Без проблем. Обережно за кермом.

Але в душі я відчувала гостре розчарування. Мені дуже сподобалася

ота наша з Ендрю вечеря тоді, на Мангеттені, і я спробувала була

відтворити одну з тих страв, що ми ними смакували тоді у

французькому ресторані. Стейк au poivre — стейк з перцем по-французькому. Я скористалася чорним перцем-горошком, який

придбала в супермаркеті (коли мені вистачило снаги туди

повернутися), додала подрібнену цибулю шалот, коньяк, червоне вино, яловичий бульйон і жирні вершки. Аромат був просто дивовижний, але

ще година чи дві для моєї страви стануть вироком: розігрітий стейк —

зовсім не те, що свіжий. Отже, іншого вибору, окрім як смакувати цією

дивовижною вечерею на самоті, у мене не було. І тепер, коли клацаю

канали телевізора, враження в мене таке, що та смакота каменюкою

лежить у мене в шлунку.

Мені не подобається залишатися в цьому будинку на самоті. Коли

поряд Ендрю, з’являється відчуття, що це справді його будинок. Але

коли його немає, це місце просто-таки смердить Ніною. Аромат її

парфумів сотається з кожної шпарини, з кожного закутка — вона

помітила територію власним запахом, наче тварина.

Хай навіть Ендрю казав мені цього не робити, я влаштувала

генеральне прибирання, повернувшись із закупів, — усе заради того, щоб