Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

- Круто! Любий, я щаслива, що ти працюватимеш з дітьми, як і хотів! – щиро радію.

- Це ще не все, - тягнеться за рюкзаком, дістає та простягає мені блакитний аркуш.

   Двічі перечитую назву документа, не вірячи власним очам.

- Свідоцтво про розірвання шлюбу, - шепочу самими губами.

- Все скінчено, кохана.

   Не вимовляючи ні звуку, кидаюся Олегу на шию і не можу стримати сліз, які градом стікають на його футболку. Важкий камінь, що лежав на грудях і потягнув за собою стільки неприємностей, нарешті скинутий. Розтрощений вщент. Не тямлю себе від усвідомлення того, що весь цей жах скінчився.

- Сподіваюся, це від радості? – погладжує мою спину, а я лише стверджувально киваю головою, продовжуючи ховати обличчя на його плечі.

- Але… як? Коли ти встиг? Ти нічого не розповідав.

- Тобі не варто було перейматися ще й цим, - цілує в чоло. – Сьогодні відбувся суд. Варто віддати належне твоєму другові та його батьку. Вони зробили все практично самі. Оскільки Богдана під слідством через замах на вбивство, як з’ясувалося, ще й під дією наркотичних засобів, її думкою вже ніхто не цікавився, справу розглянули без її присутності. Також я подав заяву на позбавлення батьківських прав.

- Вона наркоманка? – дивуюся.

- Я ніколи не бачив, щоб вона щось вживала. Навіть алкоголь рідко пила. Але, як розказали адвокати, за її словами її дуже засмучувало моє відношення та відсутність інтересу, тому вона дозволяла собі інколи «розслабитися». Судово-медична експертиза таки підтвердила у неї наявність психічних розладів, тому відповідатиме за свої вчинки у спеціально відведено місці. Також вона здала свого брата, який і постачав їй цю гидоту.

- Кошмар… Добре, що вона не нашкодила Вероніці ще більше, - з жахом шепочу. – Її батько ніяк знову не втрутиться? Чи варто бути насторожі?

- Не втрутиться. Того, що на нього накопав Павло, вистачить щонайменше на десять років за гратами. Разом з ним полетіли й інші голови: директора школи, у якій я працював, і судді, котрий мав слухати мою справу, за зловживання службовими обов’язками та хабарництво.

   Тихо радію, оскільки тепер ніхто не зможе втрутитися у наше щастя, яке далося такою високою ціною. Я оберігатиму і цінуватиму його всіма силами.

- І останнє, - пересаджує мене на диван, - Ніко, ходи сюди!

   Дівчинка заходить з широченною посмішкою і несе величезний букет кремових троянд. Що відбувається?

- Олесю, кохана, - навіть коли він опускається на одне коліно, я не можу усвідомити, - усі роки без тебе були для мене в’язницею і наче лише зараз я вийшов на сонце і почав дихати на повні груди. Я не припиняв про тебе мріяти та кохати ні на секунду за усі сімнадцять років. Кохаю й досі і не припиню ні на мить. Готовий повторювати це тобі тисячі разів до останнього подиху, кричати вслід та писати у повідомленнях, аж поки моє серце не зупиниться. Минуле в минулому. Попереду лише майбутнє, яке хочу будувати з тобою, адже іншої жінки для мене ніколи не існувало, поки не з’явилася Ніка. І у нашому маленькому світі нам потрібна ти.

- Ти станеш моєю мамою? – добиває Ніка, поки Олег дістає з квітів обручку та бере мене за руку.

- Створимо сім’ю, кохана?

- Як я можу не погодитися? - бурмочу крізь сльози, що підступили до очей. І звідки у мені прокинулася плакса? – Я також більше не уявляю свого життя без вас двох, адже ви зайняли простір усього мого світу і я шалено щаслива, Ніко, що саме ти спіймала моє цуценя, чим подарувала нам шанс знову зустрітися. Я вас безмежно люблю.

   Олег тремтячою рукою одягає на мій палець обручку, після чого ми довго стискаємо одне одного в обіймах.

   Засинаючи, навіть до кінця усвідомити не могла, що можу бути настільки щасливою. Та як вияснилося вже за кілька годин – я й не знала, як помилялася.

   Сниться їжа, якою завалений увесь стіл. Як дикунка хапаю руками усе, що бачу, але ніяк не можу визначитися, що з’їсти, поки не помічаю величезну піалу з абрикосами. Кожен з них наче закликає рум’яним боком. Кидаюся до них, але там вже немає жодного. Охоплює така образа, що починаю завивати.

- Олесю, прокинься. Поганий сон? – відчуваю прогладжування по щоці і розплющую очі. В приглушеному світлі нічної лампи бачу перед собою стривожене обличчя коханого. Я навіть не зрозуміла, що насправді плачу.

- Я їсти хочу, - скаржуся і знову схлипую.

- Що? – повертає голову до годинника на тумбі. – Третя година ночі... Ти через це плачеш? Тому що голодна? – киваю.

- Ходімо, - встає з ліжка, підходить до моєї сторони та обережно підіймає на руки, щоб не розбудити Ніку, яка заснула між нами.

   На кухні вмикає світло, всаджує мене на стільчик та йде до холодильника.

- Бутерброд підійде?

- Ні. Не хочу... Я хочу абрикосів, - подумки перебираю, що ще було у сні, - і солоний крекер. Розумієш, вони мені наснилися, а скуштувати так і не вдалося…

   Олег хмурить брови, наче активно про щось міркує. А тоді його обличчя осяює щаслива посмішка. А мені от зовсім несмішно.

- Смішно тобі? – бурчу.

- Олесю, люба, - ігнорує моє запитання, - ти …вагітна?

- Я?

- А тут ще хтось є? – запитує, не припиняючи посміхатися.

- Я? Вагітна? Ні-і-і… А ти?

- Я точно ні, - підхоплює мене під руки та садить на стіл. І тільки опиняючись у його міцних обіймах, до мене приходить усвідомлення змісту нашої розмови. Вагітна… Це цілком ймовірно, адже через усі події я зовсім забула про цикл. У мене під серцем може бути наш малюк. Ще зовсім крихітка. Частинка нас обох… Моя дратівливість вмить змінюється на хвилю ніжності та розчулення, що огортає усе тіло, від чого я накриваю живіт долонею, розуміючи, що безмежно хочу, аби це було правдою.
- Я не зможу терпіти до ранку. Хочу переконатися. Я в аптеку й назад, - шепоче мені в губи.

- Що ти відчуваєш? – наважуюся запитати.

- Радість. Я щасливий, тому що ще одна мрія може зовсім скоро втілитися у життя. А якщо це не так, розпочнемо над цим працювати. Згодна?