Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

Олеся

   Безкінечно. Довгий. Місяць. Таке враження, що мене закували в кайдани цим гіпсом. Я вже намагалася зняти його ножицями. Олег лютував… Заборонив навіть думати про те, щоб його зняти, поки лікар не дозволить. Ще не забув той випадок зі зламаною рукою. Мій тато тоді всипав нам двом. І, схоже, прочуханка подіяла тільки на нього.

   Два тижні тому мене виписали з лікарні. Олег увесь час з моменту аварії жив у мене, присвячуючи кожну вільну хвилину, щоб носитися зі мною, як мама-квочка. Я розумію його хвилювання, тому практично не обурююся такій гіперопіці.  

- Принести ще одну подушку? – зазирає до вітальні, де я розвалилася на дивані.

- Не потрібно, ти й так оточив мене ними з усіх боків, - виймаю маленьку декоративну подушку з під-голови та цілюся нею у свого турботливого хлопця, яку він відразу перехоплює та підходить до мене.

- Турбуюся, щоб тобі було зручно, - нахиляється та ніжно цілує. Обхоплюю руками його шию та поглиблюю поцілунок, який з невинного відразу стає спекотним. З горла починають зриватися порочні стогони, які змушують бажати більшого контакту тіл. Запускаю руки під його футболку та насолоджуюся дотиками до оголеної шкіри. Олег першим перериває поцілунок, перехоплюючи мої руки, та важко дихає. – Не вийде, люба. Тільки після того, як повністю одужаєш.

- Зануда, - бурчу. – Я себе чудово почуваю, нічого не турбує, якщо не враховувати інструмент для тортур на нозі. Мені нудно.

- Я знаю, кохана Потерпи, якщо хочеш швидше почати бігати на своїх двох. Я їду по справах. Будь чемною, поки мене не буде і не забудь про пігулки.

- Привези мені хоча б Ніку! Минулого разу я обіцяла їй, що ми розмалюємо гіпс.

- Скажу батькові, щоб привіз.

- Дякую. Кохаю тебе.

- А я тебе, - цілує на прощання та йде.

   Після свого зізнання на лікарняному ліжку я намагаюся повторювати ці слова якомога частіше не тільки через ніжний погляд, який він мені дарує, коли це чує. Після аварії у мені оселився страх, що не встигну йому про це сказати. Практично не відчуваючи болю, який охопив усе тіло, я благала Адама, захлинаючись кров’ю, сказати Олегу те, чого так і не встигла. Він відмовився, запевняючи, що я маю зробити це сама. Маю триматися хоча б заради цього. Я намагалася з останніх сил, хапалася за думку, що я йому потрібна. Але коли дихати стало практично неможливо – світ для мене зник. Наступний спогад – як прокинулася в оточенні лікарів. Наступні два тижні супроводжувалися болючими процедурами. Щодня до мене хтось навідувався, а Олег приходив двічі на день, паралельно щось вирішуючи. Скільки б я не випитувала, але він відмовлявся розповідати бодай щось, лише запевняв, що усе буде добре. Я не мала підстав йому не вірити, адже й сама розуміла, що Богдана своїм вчинком сама ж себе і закопала. Подружня пара, яка стала випадковими жертвами її помсти, постраждала сильніше, але з ними також все буде добре.

   Через годину сиджу на підлозі та бавлюся з Тако і Моною. В дверях чути прокручування замка, на яке відразу несуться мої малюки. Підводжуся та тягнуся за милицями, коли до вітальні залітає білявий вихор та обхоплює руками мою талію.

- Привіт, малеча, - обіймаю дівчинку у відповідь. – Я скучила, - і це чиста правда. Олег часто приїжджав з донькою і я сама не помітила, як прив’язалася до Ніки. Навіть соромно стало за свої хвилювання та сумніви: як можна не полюбити це життєрадісне сонечко, яке щохвилини випромінює щастя.

- Як почуваєшся? – до кімнати заходить батько Олега.

- Крім нудьги нічого не докучає, тому випросила собі компанію. Чаю?

   Після чаювання, за яким згадуємо з Сергієм наше з Олегом дитинство, він їде. А ми з Нікою приступаємо до малювання.

- Чому твій тато називає тебе Джмеликом? – запитує, коли малюю смугасту комаху.

- Тому що я дуже рано прокидаюся і постійно в русі. Тато розповідав, що джмелі прокидаються найпершими, коли ще прохолодно, тому їм доводиться дуже активно махати крильцями, щоб не замерзнути.

- Дивні. Нехай би прокидалися пізніше, щоб не мерзнути.

- За те їм дістається найсолодший нектар. І мені дістався. Ти і твій тато.

   Ніка підіймає задоволений погляд і ставить питання, яке вганяє у ступор:

- Можна ти будеш моєю мамою? Будь ласка. Я обіцяю бути слухняною, якщо ти дозволиш, - у очах стільки надії та благання, яке знову роздирає душу образою за цю крихітку.

- Вероніко, але у тебе вже є мама…

- Вона зла, - шепоче, відвертаючись та складає руки на грудях. – І нікого не любить. Чому не можна? У дівчинки з моєї групи є дві мами. Одна живе з нею, а інша з її татом.

- Мачуха? Нею я стану, якщо ми з татом одружимося, - не знаю, чи наважиться Олег на такий крок після першого шлюбу, але офіційний статус для мене абсолютно неважливий. Головне бути разом. Ми живемо у сучасному світі, який давно пережив подібні стереотипи. А я їх усі ненавиджу. – Я не проти, але потрібно запитати у тата.

- Тоді ви народите мені братика і він буде кликати тебе мамою? Тоді його мама буде і моєю мамою, - знизує плечима.

   Не знаю, як змінити тему, адже не впевнена, як правильно про таке говорити з дитиною, щоб не бовкнути зайвого. Єдине, у чому я зараз точно впевнена, що хочу створити сім’ю, де обоє батьків кохають та поважають одне одного, де діти щасливі і ростуть у любові, як жили ми з сестрою.

- Який чудовий план! – гримить за спиною голос Олега, від чого я підскакую, наче мене застали на гарячому. За розмовою не почула, як він зайшов.

- Татку! – Ніка зривається з місця і біжить до батька, який відразу підхоплює її на руки. А я ніяковію від того, що він почув цю розмову. Олег щось шепоче їй, після чого дівчинка зникає з кімнати.

   Олег підступає до мене з дивним виразом обличчя, який я ніяк не можу розшифрувати.

- Що з тобою?

- Я знову влаштувався на роботу, - тягнуся за поцілунком, коли він кладе рюкзак поруч зі мною і сідає на підлогу біля моїх колін, - дитячим тренером з плавання.