Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Видихай, Центуріоне. Фортецю взято.

© Кирило Бойко

Дико. Дивно. Тривожно. Після близькості триматися від Любомирової осторонь важче, ніж до. Мотає. Їсти не можу. Палити забуваю. Повітря тягаю внатяжку. Усе всередині скручено і сплавлено в одну безформну купу. Тягне. Горить. Ламає.

Намотую кола містом. Усіх, кого можна відвідати, відвідую. Тримаюся, щоб не рвонути до гуртожитків. Хоч би яким мудаком не був, згоден із Варею, маячити там через тиждень після того, як порвав із Кариною, надто райдужно. Не настільки я дебіл, щоб так ганьбити Любомирову. З Довлатовою вона, звісно, перегнула. Карина - зовсім інший тип. Як мінімум гомо сапієнс. З ідіотками я більше не вожуся. Переріс. Однак я розумію, що тупі плітки і косі погляди можуть засмутити Центуріона, якою б крутою вона не намагалася здаватися. А засмучувати її я не хочу.

Божевільний, якщо не разом, строчив би Варі всі ці меседжі цілодобово. Задовбувати стрьомно і якось соромно, чи що... Тому й ці зазіхання дозую. Один рожевий стікер і пів сотні сопливих слів - нормальок для чверті дня? Сумніваюся. Але ж Центуріон світу не здасть. Головне, щоб сама не кипіла.

Уже стільки їй видав, а воно не згасає. Фуууух, дихаю вогнем. Ебашу в залі. Заганяю по максимуму. І це ж усього один неповний день виживаю. А Любомирова дозріває і наприкінці дня виносить мене двома рядками.

Варвара Любомирова: Нічого в нас не вийде. Але я від тебе все одно ніколи не відмовлюся.

Як не вийде? Що значить - не вийде? Яке, на хрін, не вийде?

Полум'я в грудях розгорається. Виходить з-під контролю. Захоплює все.

Схаменутися виходить, коли вже сідаю в машину. Мить - ривок на поверхню над товщею води. Вдих-видих - і знову з головою. Заводжу мотор і стираю шини по накатаній. Тільки сьогодні серце швидше звичайного стукає. Адже до неї їду. Не просто мигцем, можливо, блядь, побачу. У кімнату до неї зарвуся, чого б не коштувало.

Люблю розгортати ніч. У цьому ловлю свого роду релакс. Але зараз не помічаю нічого. Добре, що на вахтах мене всі знають - перемахую через турнікет, ніхто не зупиняє.

Забуваю, що не хотів ганьбити, що просила час, що боїться пліток... Стирається ця інформація із заносами. Усі системи одним єдиним почуттям заповнюються. Важкопромовне, важкозасвоюване, їбуче слово. Воно є в її прізвищі. Є всередині неї. Але, критична небезпека, зараз воно горить усередині мене.

Минаючи всіх випадкових свідків, комусь навіть машинально руку подаю. Очі не бачать, поки лечу до її кімнати. Спасибі Чарі, номер викарбуваний, хоч жодного разу туди не заглядав. Зараз розкриємо й цю рану.

- Кір... - кличе знайомий голос.

Мимо.

Кулак вибиває по її дверях оглушливий дріб, натякаючи за децибелами на скандал.

Влаштуємо.

Безликих свідків тим часом дедалі більше.

- Хто?

Судорогами всі м'язи лише від її голосу. Вбила.

- Свої, - тисну агресивно.

Клацає замок. Стикаємося поглядами на повній швидкості. З її боку і з мого - максимум. Тремтінням перебирає шкіру. На мить залишаємося в мінусах.

Вдих-видих. Стукіт серця затяжний і гучний, як аварійний сигнал.

Похрін.

Злітаємо вище позначки. Нехай. Без неї я взагалі здохну.

Крокуючи, валю в приміщення буром. Вириваю територію по сантиметрах, адже Центуріону доводиться відступати. Не дихаю, поки за спиною не зачиняються двері. Сам їх штовхаю, і, нарешті, в один прихід разом тягнемо розжарене повітря.

- Що за херню ти мені строчиш?

Знаю, що варто було б обирати вирази і формулювати якось м'якше, чи що... Тільки це не я. Ті самі грьобані почуття кричать.

- Я строчу? - підвищує у відповідь голос Любомирова.

- Так, ти.

- А що, не писати більше?! - концентрат емоцій.

Влітає в груди.

- Не дзвени.

Ніби як намагаюся просити, а виходить так, ніби погрози викидаю.

Сука, не на розборках же. Самому б притупити всю цю хрінь. Але полоще ж. Видаю вербально і візуально так, що повітря тріщить.

Любомирова стискає кулаки і скрегоче зубами. Якщо я собака, вона - шипляча киця. Кумедна. Пам'ятаю таку. Залітає по свіжому, і я знову на вершині. Там, де контроль відсутній у принципі.

- Що означає це твоє "не вийде"? Ти, якщо криє, приймай щось, - роздаю поради. Експерт, блядь. - З мене на біса знову душу виймаєш?

Знаю ж, що буде далі. Розумію.

- Ти на що, чорт забирай, натякаєш? Що я божевільна?

- Найбуйніша!

- А ти...

- І я!

- Ну і...

- Ти не Вареник, ти - Варвар. Чудовисько. Стерво.

- Ах, ти...

Слів, очевидно, не знаходить. Налітає на мене з кулаками. А мені тільки того й треба. Ледве зіштовхуємося, заламую руки їй за спину. Притискаю так, що тріщить. І затихаємо відразу. Завмираємо. Ціпеніємо. Стигнемо. Тільки по тілу вібрації йдуть - електрика довбає. Замикає нас одномоментно, іскри летять в обидва боки.