Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

Крок — удар серця. Занадто тихо і темно, а ці кроки дуже гучні. Пристрасть ніби рукою знімає. Єва, здається навіть не дихає, тільки обіймає мене міцно, зарившись носом у комір, стоїть, не рухаючись. Притискаю до себе тендітне тіло, трішки нагинаюся і ледь чутно на вушко шепочу:

— Усе буде добре, — цілую у волосся і роблю поворот на місці. Повертаюсь обличчям до сходів і намагаюся відірвати від себе жінку. Вона не піддається, немов приклеїлася, а мені конче потрібно дістатися до схованки, там у мене є пістолет. Два роки тому мені Кім дав, так, про всяк випадок. Здається, цей випадок — сьогодні.

Тягну за собою жінку і знаходжу під сходовим майданчиком схованку. Рукою намацавши залізне знаряддя, беру і тихенько знімаю з запобіжника. Ягоду вже трясе, адже звуки кроків кожен раз все голосніші. Дідько, де Кім? Він, здається, у гаражі був, можливо, його відключили, або світла ж немає, спрацював блокатор, навіть якщо він при доброму здоров'ї — не увійде. Бл*ть, погані справи. Треба справлятися своїми силами.

Підхоплюю однією рукою жінку і несу в їдальню. Роблю майже невловні кроки, і ми ховаємося за дверима.

— Ти залишайся тут, а я піду, — шепочу над вушком. Жінка ще сильніше чіпляється за мене. Руками обвиває шию і тисне потилицю трохи донизу, щоб я зігнувся. Підкоряюся і ледь вловлюю її відповідь:

— Нізащо!

Чую глухі постріли. Відчуваю, як крапельки чогось теплого приземляються на мою шию.

— Ягідко, все буде добре, — ніжно цілую в губи, немов востаннє. — Ми впораємося, — замовкаю. Кроки дуже близько, і навіть можливо вловити незнайоме дихання. Трохи висовую голову в отвір дверей і бачу міцну фігуру. Високий, накачаний чоловік, повільно, крок за кроком обстежує територію. Йде рівно, не торкаючись нічого навколо, а це означає, що він використовує прилад нічного бачення.

Мій мобільний у кишені оживає в цей самий момент. Гість різко повертає голову вбік шуму, і я підіймаю руку з пістолетом у напрямку ворога. Бах! Вікно позаду амбала розбивають. Приземлення маленьких уламків до паркету прекрасно чується. Світло спалахує, і в будинок через вікно застрибує Кім. З голови по шиї стікає струмочок крові. Найманець швидко зриває з очей прилад, прискіпливо розглядаючи чоловіка, який щойно з'явився.

Єва хоче повернути голову, щоб подивитися, але я хапаю за потилицю і назад притискаю до свого плеча.

— Ти знаєш, Кабан, я не люблю, коли брудно грають. А ти вчинив підло, вирубавши мене позаду, — тремтячим голосом гримить Кім. — Слабо подивитися в очі? — знімає футболку, оголюючи верхню частину тіла. Противник тільки хмикає і направляє пістолет на Кіма.

Швидко підіймаю пістолет і тільки хочу вистрілити, як Кім кидає ніж у бік противника. Ворог випускає пістолет на підлогу.

— Кілер, я тобі казав, що ти не той бік обрав? — затиснувши однією рукою зап'ястя, відповідає Кабан. З його руки струмком цідить кров від удару Кіма.

— Промайнуло п'ять років, а ти яким був тугодумом, таким і залишився! — піднявши один кутик губ, констатує Кілер. Ще один рух — і гостре лезо ножа проходить по шиї супротивника, і той падає на підлогу.

Я так і стою осторонь, міцно тримаючи у своїх обіймах жінку, яка з кожною секундою все сильніше впивається своїми кігтиками мені в шкіру. Боїться. Це нормально, адже тут я чоловік, і я повинен її захищати.

— Ягідко, я зараз віднесу тебе на другий поверх, але ти повинна міцно заплющити очі й не розплющувати, поки я не дозволю. Домовилися? — пояснюю Єві, спостерігаючи, як ворожа кров розтікається підлогою моєї вітальні. Кім киває, щоб я йшов, і я, підхопивши Ягідку під коліна, беру на руки.

— Боже! — вигукує жінка, коли я проходжу повз вже застиглого тіла. Кілер добре знає місця, по яких потрібно бити. А метання ножами — це одне з його хобі. От і завалив одним кидком громилу.

— Я ж просив не дивитися, — цокаю язиком. Але це ж Єва, кого вона слухає?! Треба було сказати: дивись — вона б не дивилася. Хочу йти у нашу спальню, але дорогою згадую, що були постріли, і проходжу повз. Відчиняю двері в спальню сина, і моя ноша сама зістрибує на підлогу.

— Ти ж сказала, що сина немає, — кажу безбарвним тоном, дивлячись на ліжко. Під ковдрою явно хтось є, і від усвідомлення того, що там мій син і, можливо, вже мертвий, я скам'янів.

— Іграшка це, Тимур завжди так робить, коли ми не ночуємо вдома. Каже, що Мишкові буде страшно одному, і ховає його під ковдру, — тремтячим голосом пояснює Єва. Я судомно шукаю телефон по кишенях. Відшукавши, одразу набираю сина.

— Привіт, татку, — миттєва відповідь сина підносить мене до небес. Спокій заполоняє мою душу, а серце тремтить від щастя.

— Привіт, як справи? Прийшов з роботи — тебе немає. Ти втік до дідуся з бабусею і маму без охорони залишив! — жартую я, дивлячись на екран телефону. Зараз я зрозумів, про що тоді, перед аварією, говорила Єва. Страх, тривогу і переляк відчув я, коли побачив когось у ліжку сина. Кров застигла в жилах, і, здається, я навіть забув, як дихати.

— Що означає без охорони? Там є ти та Кім. А я, до речі, сьогодні був у бабусиному зоопарку, там так круто... — дитина натхненно розповідає, але я вже не чую ні слова. Кайфую від того, що бачу свого сина живого та в гарному настрої. Єва стоїть поруч, але в кадр не лізе. Бачу, як блищать її очі від сліз, і притягую жінку до себе.