Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Джезаль зашарівся, наче хуліганистий школяр, якого змусили відповідати за свої вчинки, і притулив одну руку до очей.

— Страшенно виснажливий день…

Він збіг зі сходів помосту й вийшов із зали для аудієнцій з опущеною головою. В коридорі його переслідувало ревіння запізнілих і трохи фальшивих фанфар. А також, на жаль, Перший з-поміж магів.

— Це було негарно, — зауважив Баяз. — Гніваючись рідко, людина викликає страх. Гніваючись часто, стає смішною.

— Перепрошую, — буркнув Джезаль крізь зціплені зуби. — Корона — це великий тягар.

— І великий тягар, і велика честь. Здається, ми вже мали розмову про твоє прагнення бути її гідним. — Маг багатозначно помовчав. — Можливо, тобі варто було б прагнути завзятіше.

Джезаль потер зболілі скроні.

— Мені просто треба трохи побути самому, та й усе. Одну секунду.

— Та скільки завгодно. Однак уранці, ваша величносте, на нас чекатимуть справи — такі, від яких неможливо ухилитися. Дворянство Міддерланду не може дочекатися можливості тебе привітати. До зустрічі на світанку. Тоді ти, я певен, будеш сповнений сил і завзяття.

— Так, так! — кинув через плече Джезаль. — Сповнений!

Він дременув у невеличкий дворик, із трьох боків оточений тінистою колонадою, і застиг посеред прохолодного вечора. Стрепенувся, замружив очі, закинув голову назад і протяжно, неквапливо вдихнув. Одна хвилина на самоті. Джезаль замислився, чи це не вперше він опинився на самоті від того дня безуму в Осередку лордів — якщо не брати до уваги часів, коли мочився чи спав.

Він потерпів — а може, одержав зиск — від колосальної помилки. Чомусь усі прийняли його за короля, хоча цілком очевидно, що він — самозакоханий нетямущий ідіот, який, певно, ніколи в житті не думав більш ніж на один день наперед. Щоразу, коли хтось називав його «ваша величність», він почувався дедалі більшим шахраєм, і його ніяковий подив через те, що його не викрили, щомиті посилювався.

Джезаль побрів бездоганним моріжком і протяжно зітхнув, жаліючи самого себе. Зітхання застрягло в горлі. Біля дверей навпроти стояв Лицар Тіла; він так напружено виструнчився, що Джезаль досі його не помічав. Він лайнувся собі під носа. Хіба його не можна залишити самого бодай на п’ять хвилин? Підійшовши ближче, Джезаль спохмурнів. Цей чоловік чомусь видавався знайомим. Здоровезний хлопака з поголеною головою і явно закороткою шиєю…

— Бремер дан Ґорст!

— Ваша величносте, — озвався Ґорст. Його обладунки загриміли від удару м’ясистим кулаком по відполірованому нагруднику.

— Радий вас бачити!

Він не сподобався Джезалеві з першого ж погляду, а коли це безшиє чудовисько віддухопелило Джезаля на фехтувальній арені, його думка про нього не стала кращою — і байдуже, переміг зрештою Джезаль чи ні. Зате тепер усе, що скидалося на знайоме обличчя, діяло на нього, як склянка води в пустелі. Джезаль навіть усвідомив, що простягнув долоню й тисне важку руку чолов’яги так, ніби вони — давні друзі. Довелося змусити себе її відпустити.

— Ваша величність робить мені завелику честь.

— Прошу, не треба мене так звати! Як ви опинилися при дворі? Я гадав, що ви служите у гвардії лорда Брока.

— Те призначення мені не підходило, — відповів дивовижно високим, тонким голосом Ґорст. — Кілька місяців тому мені поталанило знайти місце серед Лицарів Тіла, ваша вел… — Він зупинився.

Джезалеві блиснула одна думка. Він озирнувся через плече, та поблизу не виявилося більше нікого. У саду було спокійно, як на цвинтарі, а в його затінених аркадах — тихо, як у криптах.

— Бремере… Можна я зватиму вас Бремером?

— Гадаю, мій король може звати мене як забажає.

— Хотів би знати… можна попросити вас про послугу?

Ґорст кліпнув.

— Ви тільки попросіть, ваша величносте.

Почувши, як відчинилися двері, Джезаль розвернувся. Ґорст, стиха задзвенівши обладунками, ввійшов до колонади. За ним безшумно пройшла постать у плащі й каптурі. Коли вона скинула з голови каптур і промінчик світла з вікна вгорі прослизнув по нижній частині її обличчя, Джезаль відчув давній захват. Йому було видно яскравий вигин її щоки, один бік її рота, обриси однієї ніздрі, блиск її очей у тіні — і на цьому все.

— Дякую, Ґорсте, — сказав Джезаль. — Можете нас залишити.

Здоровань гупнув кулаком собі у груди й, позадкувавши крізь арковий вхід, зачинив за собою двері. Вони, звісно, вже не вперше зустрічалися потай, але тепер обставини були інакші. Джезаль замислився, як це для них закінчиться: поцілунками й тихою розмовою чи просто закінчиться. Початок обіцяв дуже небагато.

— Ваша королівська величносте, — з нищівною іронією проказала Арді. — Яка колосальна честь. Мені гепнутися долілиць? Чи зробити реверанс?

Хай які жорстокі були її слова, від голосу Арді Джезалеві все одно запирало дух.

— Зробити реверанс? — вимовив він. — А ти це взагалі вмієш?

— Якщо чесно, ні. Мене не готували до пристойного товариства, а тепер відсутність цієї підготовки мене просто губить. — Арді вийшла вперед, насуплено дивлячись на потемнілий сад. — Дівчам я під час найбільшого розгулу фантазії мріяла про те, як мене запросять до палацу, погостювати в самого короля. Ми їстимемо витончені тістечка, питимемо витончене вино й вестимемо витончену розмову про важливе до глибокої ночі. — Арді притиснула руки до грудей і замахала віями. — Дякую, що справдили жалюгідні мрії однієї безталанної бідосі, хай навіть і зовсім ненадовго. Інші жебраки нізащо мені не повірять, коли я їм розкажу!

— Ми всі неабияк шоковані тим, що сталося.

— О, це справді так, ваша величносте.

Джезаль здригнувся.

— Не зви мене так. Тільки не ти.

— А як мені вас називати?

— На ім’я. Тобто Джезалем. Як і раніше… будь ласка.

— Якщо так треба. Джезалю, ти обіцяв мені. Обіцяв, що не підведеш.

— Знаю, і я хотів дотримати обіцянки… але річ у тім, що… — Він, як завжди, заплутався у словах (і байдуже, король він чи ні), а тоді вони полилися з його вуст дурнуватим потоком: — Я не можу одружитися з тобою! Неодмінно одружився б, якби не… — Джезаль підняв руки й безпорадно опустив їх. — Якби не сталося все це. Проте це сталося, і я нічого не можу вдіяти. Я не можу з тобою одружитися.

— Звісно, не можеш. — Дівочі вуста болісно скривилися. — Обіцянки — це для дітей. Навіть раніше я думала, що це не надто ймовірно. Навіть тоді, коли найменше зважала на реальність. Тепер же ця ідея здається просто смішною. Король і селянка. Абсурд. Навіть найбанальніша книжка казок ніколи про таке не заїкнулася б.

— Це не конче має означати, що ми більше не побачимося.

Джезаль невпевнено підступив до неї.

— Звичайно ж, усе буде інакше, та ми все одно можемо знаходити час…

Він простягнув руку — повільно, незграбно.

— Час, щоб побути разом.

Лагідно торкнувся обличчя Арді й відчув той самий винуватий захват, що й завжди.

— У нас можуть бути такі самі стосунки, як і раніше. Не хвилюйся. Про все подбають…

Арді поглянула йому в очі.

— Отже… ти хотів би, щоб я була твоєю хвойдою?

Він відсмикнув руку.

— Ні! Звісно, ні! Я хочу сказати… Хотів би, щоб ти була… — І що він хотів сказати? Джезаль відчайдушно шукав кращого слова. — Моєю коханою?

— А… Розумію. А коли ти одружишся, ким тоді буду я? Яким словом, на твою думку, мене