Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

-Пробач... - шепотів, - пробач мені, що я накоїв... пробач... пробач... - Степанія колінами відчувала, як він глибоко дихає.

-Ти не втік? – запитала перше, що спало на думку. Чоловік підняв до неї обличчя, а Стьопка здригнулася - що з тобою?!

             Водяник виглядав погано! Він був якийсь надзвичайно посірілий і худий. Обличчя, яке Степанія запам'ятала дуже гарним, наче висохло, а шкіра обтягла кістки. Темні синці залягли під очима, а самі очі стали вицвілими та бляклими. Довгі дреди розкидалися по спині, набилися гілками і сухим листям, перетворившись на справжнє гніздо.

-Прости! - повторив, не відповівши на її запитання, -  ти ледь не загинула через мене! Я - придурок! Справжнісінький придурок! Мені немає виправдань, я сам себе не пробачу ніколи, просто хотів сказати: я не знав, що так вийде! Ніколи у житті більше не застосую магію! Я слово собі дав, якщо ти виживиш – зречусь! - говорив швидко, ніби не міг зупинитися, - мені потрібно було побачити тебе, переконатися, що з тобою все добре... Ти обрала лісника, це вірний вибір, зрештою, він справді найдостойніший із нас і не важливо, як я до нього ставлюся, головне - він врятував тебе і ти жива!

-Стій! Не так швидко, нічого не розумію! Що з тобою трапилося? І встань, будь ласка, я не тримаю на тебе зла! - Степанія схопила його за куртку і потягла вгору. Чоловік підвівся, дивлячись на неї так, ніби не вірив, що вона стоїть перед ним жива і неушкоджена.

-Я мав охороняти тебе, берегти, любити, на руках носити! А сам… – він проковтнув слину, – моя гординя ледь не довела до біди… Як ти можеш не тримати зла? Ти могла вмерти, хіба не розумієш? - він узяв її за плечі, трохи відсторонив від себе, уважно розглядаючи.

-Я знаю, що ти не навмисне. А злилася на тебе тільки тому, що ти напав на людей. Ти міг убити їх! - сказала суворо, - чим ти тільки думав?

-Вбити? Ти про Грізного з його псами? - чоловік здивувався, - я не вбив би їх! Просто намочив...

-Але вони перетворювалися на кригу! Я бачила!

-Змерзли б, ну максимум нежить підхопили, - запевнив чоловік, - вони напали на мене, коли я тримав у руках кохану жінку! Я діяв інстинктивно!

Від слів «улюблену жінку» Стьопка зашарілася.

-Правда?! А я думала, що вони вмирають...  тому і веліла виставити тебе за поріг...

-Ти правда вибачаєш мене? - в очах чоловіка відчувалася недовіра.

-Я прощаю тебе, головне більше так не роби! – сказала суворо. А сама здивувалася, адже вона й справді зовсім не ображалася, і тим більше не злилася. Ось за життя олігарха злякалася, а за своє не надто…

-Жартуєш? Я дав слово! Як тільки знайду наступника, зречуся своїх сил.

-Ні, навіщо? Не треба! Через одну помилку? – здивувалася Стьопка.

-Панні, я підвів свій дар! Я його не вартий! Але не будемо про це… Я такий щасливий, що з тобою все гаразд!

-Як ти мене назвав? - слабка посмішка торкнулася її губ.

-Панні… Подобається? - побачивши її посмішку, він трохи розслабився.

-Подобається. Так мене ще ніхто не називав, - ще одна усмішка і вона звільнилася з його рук. М'яко, але наполегливо, - тобі краще піти, гадаю, лісник скоро з'явиться тут.

-Я його не боюсь. Більше того, навіть хочу бійки. Я переконався, що з тобою все гаразд, далі мені байдуже, - він прибрав з лиця дредину і Степанія звернула увагу на його руку. Вона була наче стареча, висохла, з вузлуватими пальцями.

-Що з тобою трапилося? – повторила своє запитання.

-Це? - Чоловік миттю глянув на свою руку, - лише зневоднення. Не страшно.

-Ти бачив себе в дзеркало? Це - страшно! – не погодилася Стьопка. Чоловік у відповідь знизав плечима.

-А ти куди бігла? - запитав у свою чергу.

-Додому. Заблукала, — Стьопка не хотіла розповідати про свої стосунки з лісником, але брехати було нелегко. Довелося опустити голову.

-Ти втекла, - відразу розкусив її водяник. Але, на щастя, не став ні про що розпитувати, - я можу відвести тебе додому. Якщо хочеш…

-Хочу! - зраділа Стьопка, - а далеко?

-Ні, тут є струмок, хвилин десять іти. Тільки треба поквапитися. Дехто, дуже злий, мчить у наш бік, - крива усмішка спотворила його висохле, постаріле обличчя.

-Ой, - пискнула Степанія, - значить, десяти хвилин у нас немає. Ти йди, я сама з ним поговорю.

-Боїшся за мене? – на обличчі промайнула тінь здивування.

-Ні. Але не хочу, щоб ви билися! – сказала твердо.

-Не будемо! - він простяг їй руку, випростуючись - пішли зі мною, ми встигнемо. Не наздожене.

            Степанія не довго роздумувала. Потім вклала свою долоню у його. Тієї ж миті ліс навколо неї замиготів, наче вона мчала на каруселі. Навіть голова закружляла. Вона заплющила очі і затримала подих. Здавалося, що весь світ навколо неї перетворився на смерч.