Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

— Спробую відійти трохи далі. — промовив він.

Вістінґ кивнув, не відводячи погляду від води. Мартін зник у лісі, а тоді вийшов за п’ятдесят метрів з хащі на маленький мис, по інший бік мілкої заплави, порослої очеретом і водяними лілеями.

Такої нагоди Вістінґ чекав давно. Він відклав спінінг і подав знак Мартінові, що відлучиться на хвилинку, а тоді перебіг лісочком до хатинки.

Наплічник Мартіна стояв прихилений до стіни під вікном у спальні. Вістінґ обмацав його з усіх боків, чи не випирає десь твердим боком пістолет. Нічого не намацав і переніс наплічник до вітальні, щоб бачити лужок між хатою та озером, доки детальніше нишпоритиме в речах. Вийняв одяг, поклав на столі. Дуже швидко переконався, що в наплічнику немає ні зброї, ані чогось іншого цікавого.

Вістінґ відніс наплічник назад до спальні й поставив на місце. Потім обшукав ліжко і всю кімнату. Однак теж нічого не знайшов. Якщо Мартін Гауґен узяв з собою в поїздку зброю, то вона або в авті, або при ньому.

Двері до його спальні стояли прочинені. Він зайшов і ввімкнув мобільний, заряд якого впав до 10 відсотків.

Нових повідомлень не надходило, тож він скористався нагодою і зателефонував Гаммерові.

— Я лише на кілька слів, — сказав він, коли Нільс Гаммер взяв слухавку. — Телефон розряджається. Є новини?

— Твоя гіпотеза зі знаками має, мабуть, підстави. Стіллер каже, що начеб віднайшов місце, вказане в коді. Ми будемо там з Дорожньою службою о третій.

— Добре.

— Що в тебе? Комфортно почуваєшся?

— Більше-менше.

— Щось витягнув?

— Хіба рибу. Я перевірятиму телефон кожні півтори години, але рано чи пізно він сяде.

— Я повідомлю, якщо будуть новини, — сказав Гаммер на прощання.

Коротка розмова зменшила заряд батареї ще на один відсоток. Вістінґ вийшов до вітальні й раптом помітив у дверях кухні Мартіна.

— Треба було зателефонувати додому, — сказав він, кладучи телефон до кишені й сподіваючись відвести від себе підозри, якби такі виникли в Мартіна.

— Усе гаразд? — запитав Мартін.

Він міг підслухати хіба останні слова розмови, а в них не було нічого компрометуючого.

— Ліне їздила до лікарні з Амалією, — збрехав він. — Щось з животиком.

Мартін дивився на нього, мовби оцінював правдивість історії.

— Прикро… — промовив він, виймаючи з кухонної шухляди рулон фольги. — Упіймав маленького окуня відразу після того, як ти пішов. Якщо наловимо ще, можемо запекти рибку на грані.

— Я лише за, — усміхнувся Вістінґ.

— До речі, можеш позичити мій телефон, якщо твій сяде, — запропонував Мартін.

62

Ліне не любила спізнюватися. Усякі поїздки завжди планувала з запасом. Тому й приїхала на пів години раніше умовленого часу на зустріч з колишнім коханим Надії Кроґ.

Вона поволі прокотилася повз будинок, у якому він мешкав. То була невелика продовгаста будівля з маленькими віконцями. Колись, мабуть, кремово-жовтого кольору, а тепер брудна й обшарпана, з чорними плямами грибка на стінах.

Двоє котів ганяли один за одним у занедбаному, захащеному садку, а потім зникли за будинком. Скидалося на те, що Роберт Ґран мешкав окремо, у підвальному приміщенні. У кожному разі, туди, з торцевого боку, вели сходи вниз. Біля поручнів, перед накритим брезентом мотоциклом, стояв причіп з брухтом. На під’їзній доріжці — «BMW» з широкими протекторами.

Ліне проїхала далі, знайшла гравійний майданчик у кінці вулиці, де можна постояти і вбити час до дванадцятої години. Вона вийняла нотатника, переглянула запитання. Для початку Ліне мала намір розпитати його про вечір, коли зникла Надія. їй також була цікава власна версія Роберта того, що могло статися з Надією. Згодом вона хотіла почути пояснення, чому він давав суперечливі свідчення поліції, що й призвело до висунення йому підозри.

Ліне перевірила на телефоні, скільки читачів зайшли на сторінку з вчорашньою статтею. На той момент — 180 000. Хотілось сподіватися, що матеріал з оприлюдненими листами викрадачів збере більший рейтинг.

Рейтинг подкасту теж зріс до понад 10 000 слухачів і зростав далі.

Під великими статтями редакція передбачала поля для коментарів та порад, а ще читачі могли ставити запитання безпосередньо журналістові. Поки що ніяких цікавих питань не траплялося. Ліне перевірила електронну пошту: їй прийшла відповідь з інтернет-форуму тих, хто вивчає свої родоводи. Вона давала запит на нащадків братів Уле та Ларса Стіллерів, які народилися в Мюсені наприкінці дев’ятнадцятого століття. Один дослідник родоводів з Мюсена розшукав відомості, що вони були синами Андерса й Ґерди Стіллер. Це була не нова для неї інформація. Ґерда, у дівоцтві Свенссон, походила з Рьороса. Власне, вона була ланкою у генеалогічному дереві Ліне. Ліне цікавили нащадки Ґерди, однак такої інформації дослідник не мав.

Між Адріаном Стіллером і гілкою її роду мали б бути щонайменше чотири покоління. Вочевидь, пошуки підуть легше, якщо починати їх від неї самої. Ліне попросила одного з експертів газети спробувати знайти у реєстрі населення найближчих родичів Стіллера, але той щось мовчав. Певно, тому, що Стіллер не мав прямої дотичності до газетярської роботи, тож її прохання проігнорували.

Через пів години вона підготувала записувальний пристрій, повернулася до будинку й заїхала на захаращене подвір’я. Ще трохи посиділа за кермом, наговорюючи на диктофон вступ до інтерв’ю: «Роберт Гран був коханим Надії Кроґ. Чутки про підозру, що він якось причетний до її зникнення, поширилися дуже швидко. Роберта заарештували, однак поліція не знайшла достатніх доказів вини, і його відпустили. Раніше він жодного разу не погоджувався на інтерв’ю. Аж до нині».

Ліне вийшла з авта, але диктофона не вимикала.

Темноволоса голова виткнулася з провалля підвальних сходів збоку будинку. Чоловік був трохи худішим, ніж на фотографії, яку їй дав Адріан Стіллер, але Ліне його впізнала.

— Привіт, ви Роберт Гран? — запитала вона, про всяк випадок.

Чоловік підтвердив і рушив їй назустріч. Коли він подав руку, Ліне відчула, яка холодна в нього долоня. Вона подякувала за згоду на інтерв’ю і показала диктофон.

— Ви не проти запису? — запитала вона, пояснивши, що розмова буде використана в подкасті.

— Я слухав учорашній, — кивнув Роберт і повів Ліне униз, до свого помешкання.

— І якої ви думки?

Роберт Гран знизав плечима.

— Не знаю… Трохи дивно було слухати. Ніби знову все наблизилося, так би мовити.

Ліне висловила розуміння і наставила диктофон.

— Я живу тут тимчасово, — пояснив Роберт.

Він пропустив Ліне наперед, попросив не роззуватися, а тоді в кількох словах розповів, що мав співмешканку, з якою прожив багато років, але недавно вони розійшлися, тому тепер він мешкає тут.

— А хто живе нагорі? — запитала Ліне, хоча й сама