Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Туґела.

Він промовляв назву, як це робить тамтешнє населення, глибоко й утробно, майже як мантру.

Він сам собі виробив таку форму медитації, без обкурювань, дзвіночків, свічок та духовної музики. Вона дарувала йому внутрішній спокій, а іноді навіть присипляла.

На нічному столику задзвонив телефон.

Стіллер потягнувся за ним. Годинник показував 02.37. Телефонував Нільс Гаммер.

— Ти спав?

— Майже.

— Вістінґ вважає, що він розгадав «код Катаріни». Він знає, де шукати Надію Кроґ.

Стіллер сів на ліжку.

— Де?

— Він прислав мені смс-ку, — вів далі Гаммер, не відповівши на запитання. — Вістінґ припускає, що, можливо, зовсім не Мартін, а Катаріна Гауґен вбила Надію. Код — це координати на карті, які вказують, де її захоронено. Катаріна склала код, щоб наочно показати поліції, коли прийшла б із зізнанням.

— Де? — знову запитав Стіллер.

— Десь на узбіччі Е18. Нове швидкісне шосе саме будували, коли зникла Надія. Катаріна працювала у відділі планування. Вістінґ вважає, що вона зобразила відтинок дороги. Число 18 — це номер дороги. Е18 — Європейська автострада.

Стіллер підвівся, підійшов до письмового стола. Розкрив ноутбук, щоб глянути на фотокопію кодованої записки, але він і без фото добре уявляв той клаптик паперу і число 18, записане двічі й обведене прямокутником.

— А що з іншими числами? — запитав він.

— Номери дорожніх знаків.

— Яких знаків?

— Кожний дорожній знак має свій номер. 362, наприклад, — обмеження швидкості. Катаріна працювала саме з такими знаками. Вона всі номери знала напам’ять.

Стіллер вивів на монітор фотокопію. Паралельні риски нагадували графічне зображення дороги. По обидва боки паралелі — число 362, обведене колом, у цьому місці було встановлене обмеження швидкості.

— А що означає 334? — запитав Стіллер.

— Обгін заборонений.

— А 701?

— Усі знаки, які починаються сімкою, є вказівниками.

— Тобто?

— Таблички з назвами місцевості, попередженнями про з’їзд з головної траси і таке інше. Жовті прямокутні знаки.

Стіллер замислився, дивлячись на хрест на узбіччі.

— Який відтинок встигли збудувати, коли зникла Надія?

— Не знаю, — відповів Гаммер. — Можливо, милю.

— Десь на тому відтинку є комбінація знаків, яка вказує на місце, де поховали Надію Кроґ.

Стіллер глянув на годинник у кутку екрана. Майже третя.

— Можемо зустрітися о дев’ятій? — запитав він.

— Можемо, й о дев’ятій.

Стіллер ще якийсь час сидів перед монітором. Потім підвівся, натягнув штани, одягнув решту одягу і спустився у підземний гараж готелю. А вже за п’ять хвилин він сидів в авті й прямував за захід автострадою Е18.

61

Вістінґ прокинувся, мабуть, від яскравого денного світла. На вікнах не висіли штори, а сонце вже сходило, і сонячні промені лягали на його обличчя.

Тіло стерпло, він ледь міг поворухнутися. З натугою перевернувся на бік, дотягнувся до телефону. Нових смсок не було. Годинник показував за чверть дев’яту, заряд батареї — лише 14 відсотків.

Він вимкнув телефон, щоб той не розрядився цілком.

Розгадка коду Катаріни вже не видавалася такою ясною, як уночі. Засинаючи, він здогадався, що це доньчині штрафи за неправильне паркування авта весь час муляли йому мозок. Знак, який вона порушила, мав свій номер. Вістінґ уже подумував, чи не повернутися додому під якимось поважним приводом, але він мав важливе завдання на ці вихідні. «Код Катаріни» був загадкою двадцять чотири роки. Потерпить ще два дні.

Вінстінґ виборсався зі спального мішка й спустив ноги на підлогу. У кімнатці було холодно. Він одягнув шкарпетки, штани, сорочку й светр. Потім вийшов на кухню, розпалив грубку й узяв відро, щоб принести води зі струмка.

Вістінґ чув у тиші власні кроки у траві, дзюрчання струмка й щебіт поодиноких пташок. Ця тиша дуже відрізнялася від цілковитої відсутності звуків. Звуки, які долинали звідусюд, її не порушували. Лише шум людської цивілізації міг її зруйнувати. І ця особлива тиша загострювала відчуття і прояснювала думки.

Коли він схилився до струмка й зачерпнув відром води, занила спина. Десь у лісі хруснула гілка. Вістінґ постояв, чи не вийде на узлісся якась звірина, але, не дочекавшись, рушив до хатини. Дим з комина стелився понад землею аж до озера.

Мартін вже також встав.

— Доброго ранку. — усміхнувся Вістінґ.

Мартін теж усміхнено відповів на привітання.

— Добре спалося? — запитав він.

— Не дуже, — признався Вістінґ. — Трохи незвично спати на твердому матраці.

Він сполоснув кавник і налив свіжої води. Мартін зняв одне кільце з конфорки.

— Сьогодні буде гарна днина, — сказав він, визираючи у вікно. — Поставимо невід з самого ранку.

Чоловіки поснідали, випили каву. Вістінґ вирішив не чіпати більше тему про Катаріну й Надію Кроґ. Учора, при мерехтливому світлі ліхтарні, був слушний момент. Але Мартін поводився якось сторожко. Вочевидь, він знав про долю обох жінок, й останні двадцять шість років жив брехнею. Кожна зустріч з Вістінґом мала б бути для нього виснажливою акторською грою. Це так, ніби йти по мінному полю. Після зникнення Катаріни Мартін Гауґен жив самотньо, усе його життя зосереджувалося на тому, щоб уникнути помилкового кроку. Важко мати з кимось близький контакт і постійно пильнувати, щоб себе не видати.

Після сніданку вони вийшли човном на озеро й поставили два неводи, один біля витоку струмка, а другий — біля найближчого мису. Повернувшись до хати, взяли собі по термосу і спінінгу й пішли до води вузькою зарослою стежкою, доки надибали каменистий виступ і закинули вудки на деякій відстані один від одного.

Мартін закинув спінінг першим. Блешня описала в повітрі дугу й пробила озерну гладінь.

Вістінґ вибрав семиграмовий «тобі», легку, сріблясту блешню з темними полями й червоним посередині. Відпустив котушку, притримуючи волосінь вказівним пальцем, завів вудилище за спину й закинув. Волосінь поволі розмотувалася. Блешня полетіла в напрямку, заданому вудилищем, досягла в повітрі найвищої точки й почала опадати, схожа на комаху, яка сідає на воду.

Він дав блешні зануритися, а тоді знову змотав волосінь і знову закинув.

Вони рибалили мовчки. Ні в кого не брало.

За пів години Мартін вибрав волосінь і поміняв блешню. Вістінґ зробив так само.

Сонце піднялося вище й почало пригрівати. Ожили мухи й інші комахи. Раптом, розбивши тишу, на поверхню почала зринати риба. Вістінґ встиг помітити, як зблиснула мідно-жовтим черевом рибина, залишивши по собі кола на воді. Мартін швидко змотав волосінь і закинув блешню в те місце, де розходилося найбільше кіл, але риба не хотіла брати.

Ще за пів години розчарований Мартін закинув на