Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

Угода Брандта, а також подальші угоди, укладені Шмідтом та Колем між двома Німеччинами, дали змогу сотням тисяч західних німців побувати у Східній Німеччині, а невеликій кількості східних німців відвідати Німеччину Західну. Обсяги торгівлі між обома країнами зростали. Східні німці отримали можливість дивитися західнонімецьке телебачення. Це дало їм змогу порівнювати високий і ще зростаючий рівень життя у Західній Німеччині з падаючим рівнем життя у своїй країні. Економічні та політичні проблеми наростали також і в Радянському Союзі, якому було дедалі важче нав'язувати власну волю іншим країнам Східного блоку. На цьому тлі початком кінця Східної Німеччини стала подія, на яку ніяк не могли вплинути ані Західна Німеччина, ані Східна: 2 травня 1989 року Угорщина, країна Східного блоку, відмежована на півночі від Східної Німеччини ще одною країною Східного блоку (Чехословаччиною), вирішила прибрати огорожу, яка відділяла її на заході від Австрії, демократичної країни Заходу, яка межувала із Західною Німеччиною. Коли чотири місяці по тому Угорщина офіційно відкрила ту ділянку свого кордону, тисячі східних німців скористалися цією можливістю втекти на Захід через Чехословаччину та Угорщину. (Дата офіційного відкриття кордону 11 вересня збіглася з датами піночетівського путчу 1973 року в Чилі й атаки на Світовий торговий центр у Сполучених Штатах 2001 року.) Невдовзі сотні тисяч східних німців вийшли на знак протесту проти свого уряду на вулиці Лейпцига та інших східнонімецьких міст. Східнонімецький уряд хотів був відреагувати, оголосивши, що невдовзі видаватиме дозволи на пряму подорож до Західної Німеччини. Але чиновник, який робив цю заяву по телевізору, помилився і сказав, що уряд дозволяє подорожувати до Західної Німеччини «негайно». Того вечора (9 листопада 1989 року) десятки тисяч східних німців скористалися можливістю і швидко перебралися до Західного Берліна, причому прикордонники не чинили їм жодних перепон.

Хоча тодішній західнонімецький канцлер Гельмут Коль і не мав стосунку до відкриття кордону, він знав, що цією можливістю слід користуватись обережно. У травні 1990 року він уклав угоду щодо об'єднання економіки та систем соціального забезпечення двох країн (але про політичне об'єднання ще не йшлося) — Західної та Східної Німеччини. Він доклав багато зусиль, щоб подолати небажання Заходу та Радянського Союзу дозволити об'єднання Німеччини. Наприклад, під час своєї надзвичайно важливої зустрічі з радянським президентом Горбачовим у липні 1990 року він запропонував Радянському Союзу великий пакет фінансової допомоги і переконав Горбачова толерантно поставитися не лише до возз'єднання Німеччини, а й до того, що возз'єднана Німеччина залишиться членом НАТО. Третього жовтня 1990 року Східну Німеччину було розформовано як державу, і територіальні одиниці приєдналася до західнонімецьких на правах нових земель (Bundeslander).

-

Тепер, коротко розглянувши історію повоєнної Німеччини, чи можемо ми проаналізувати її, застосувавши ту саму структуру, яку використовували для аналізу чотирьох країн у розділах 4 і 5? Бо історія післявоєнної Німеччини начебто сильно відрізняється. Усі чотири країни, розглянуті у розділах 2-5, зазнали лише однієї кризи, що вибухнула фактично в один день: прибуття комодора Перрі у японську гавань 8 липня 1853 року, радянський напад на Фінляндію 30 листопада 1939 року, путч Піночета 11 вересня 1973 року, а також спроба перевороту в Індонезії 1 жовтня 1965 року. На відміну від цих країн, у повоєнній Німеччині не було якогось одного приголомшливого домінантного катаклізму — натомість там поволі виникали проблеми, які накладалися одна на одну, триваючи з 1945 по 1990 рік. У наступному розділі ми побачимо, що в Австралії післявоєнні події також розвивалися за повільним німецьким сценарієм, відрізняючись від вибухового шаблона, який спостерігався у попередніх розділах. Чи правильно буде переносити термін «криза» з вибухових випадків на випадки довготривалі?

Взагалі чіткої межі, яка розділяла б ці два типи випадків, не існує: розбіжності між ними стосуються лише інтенсивності подій та явищ. Фактично Німеччина зазнала трьох різких ударів, а не одного. По-перше, її зруйнований стан на час капітуляції 8 травня 1945 року можна вважати найбільшою кризою з усіх, з якими зіштовхнулися країни, розглянуті у цій книзі. Двома наступними кризами було спорудження Берлінської стіни 13 серпня 1961 року і студентські заворушення, які тривали кілька місяців поспіль в 1968 році. З іншого боку, прибуття Перрі до Японії та путч Піночета в Чилі насправді не були неочікуваними ізольованими подіями, які трапилися раптово. Натомість вони стали кульмінацією проблем, які тяглися багато попередніх десятиліть, а їх часткове подолання також тривало кілька десятиліть; ці два моменти стосуються і повоєнної історії Німеччини. Згодом ми побачимо, що чинники, характерні для так званої гострої національної кризи, охарактеризованої в розділах 2-5, подібні до чинників, характерних і для так званої повільної національної кризи, про яку йдеться в цьому та наступному розділах.

Тому я визнав за доречне розглянути обидва типи історій в межах однієї і тієї самої схеми. Зокрема, історія повоєнної Німеччини є не лише ілюстрацією більшості чинників нашої схеми; вона екстремальною мірою описує чотири з них. Тому почнімо з обговорення цих чотирьох особливостей, а потім перейдемо до кількох особливостей менш екстремальних, але все одно значущих.

Перший аспект, в якому Німеччина є екстремальним прикладом, це географічні обмеження (табл. 1.2, чинник 12,) її здатності вдаватися до успішних і самостійних ініціатив; з цього обмеження випливає необхідність чекати на слушні нагоди, які можуть з'явитися в результаті дій інших держав. Із шести країн, розглянутих у розділах 2-7, лише Фінляндія може зрівнятися з Німеччиною щодо обмеження можливості вдаватися до самостійних кроків. Ця думка може спершу видатися абсурдною усім, хто звик уявляти собі Німеччину XX століття країною, яка чинить якраз навпаки: вдається до незалежних дій і реалізує сміливі військові ініціативи (в часи правління кайзера Вільгельма II та Гітлера), що зрештою призводять до двох світових воєн. Насправді ж дві світові війни лише підтверджують моє узагальнення: обидві закінчилися для Німеччини катастрофою, бо Вільгельм та Гітлер не чекали слушної нагоди, а натомість діяли імпульсивно, тож наслідки такої поспішності були жахливими.

Аби зрозуміти географічні обмеження німецьких ініціатив, достатньо поглянути на сучасну мапу на с. 204, а також на мапи новітньої історії Європи. Нині Німеччина має спільний кордон із дев'ятьма країнами (Нідерландами, Бельгією, Люксембургом, Францією, Швейцарією, Австрією, Чеською республікою, Польщею та Данією), а її узбережжя на Північному та Балтійському морях є відкритими для восьми інших країн (Великої Британії, Норвегії, Швеції, Фінляндії, Росії, Естонії, Латвії та Литви). Окрім того, після