Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

багатоквартирного будинку, де гралися його діти, обгородили колючим дротом (який в Німеччині незмінно асоціюється з концентраційним табором). Коли чоловік пішов з'ясовувати стосунки з кербудом, той і не подумав вибачатися: «По траві ходити заборонено, але ці невиховані діти все одно по ній ходили, тому я визнав за необхідне позбавити їх цієї можливості, встановивши колючий дріт».

У ретроспективі можна сказати, що авторитарні стилі поведінки та авторитарні принципи в Німеччині почали змінюватися вже на час мого приїзду 1961 року та після нього. Відомим прикладом стала справа «Шпігеля» в 1962 році. Коли щотижневик «Дер Шпігель», який часто критикував національний уряд, опублікував статтю, що ставила під сумнів силу нового німецького війська (Бундесвера), Франц Йозеф Штраус, міністр оборони в уряді канцлера Аденауера, відреагував по-авторитарному нахабно, заарештувавши редакторів «Шпігеля» і захопивши їхні матеріали буцімто через підозру в державній зраді. Ці його дії спричинили величезне обурення в суспільстві, яке змусило уряд припинити переслідування журналістів, а самого Штрауса — піти у відставку. Проте Штраус все одно зберіг свій вплив, пропрацював прем'єром німецької землі Баварія з 1978 по 1988 рік і балотувався на посаду канцлера Німеччини в 1980 році (але зазнав поразки).

Після 1968 року ліберальні тенденції, які вже відчувалися до того, значно посилились. У 1969 році вони спричинили виборчу поразку консервативної партії, яка незмінно керувала Німеччиною протягом 20 років. У соціальному плані Німеччина нині є значно ліберальнішою, ніж у 1961 році. Дітей уже не лупцюють, це навіть заборонено законом! Люди вдягаються більш неформально, роль жінки значно підвищилася (тут доречно згадати про Ангелу Меркель, яка вже тривалий час обіймає посаду канцлера Німеччини), значно частіше використовується неформальний займенник «ти» замість формального «ви».

Але щоразу, коли я буваю в Німеччині, мене вражають оті таблички з написом «заборонено» (verboten). Мої німецькі друзі з досвідом життя у Сполучених Штатах або характеризують Німеччину як країну, значно менш авторитарну порівняно з США, або, навпаки, розповідають жахливі історії про авторитарно-ієрархічні традиції сучасної Німеччини. Так само, коли я запитую американців, знайомих з німецьким життям з власного досвіду, вони дають мені один із цих двох варіантів відповіді — залежно від віку респондента. Молодші американці, народжені після 1970-х, які не знали Німеччини 1950-х років, інстинктивно порівнюючи сучасну Німеччину зі США, кажуть, що німецьке суспільство й досі є авторитарним. Але старші гості Німеччини, такі як я, яким довелося бачити цю країну наприкінці 1950-х, порівнюють сьогоднішню Німеччину з Німеччиною 1950-х і стверджують, що вона стала значно менш авторитарною, ніж була. Гадаю, що кожне з цих тверджень правдиве.

-

Досягнення урядом у мирний спосіб цілей, задекларованих бунтівною молоддю в 1968 році, прискорилося після того, як канцлером Західної Німеччини став Віллі Брандт. Він народився 1913 року, був змушений тікати від нацистів через свої політичні погляди і провів воєнні роки в Норвегії та Швеції. В 1969 році він як голова Соціал-демократичної партії став першим представником лівих на посаді німецького канцлера після безперервного 20-літнього перебування при владі представників консервативних сил від Християнсько-демократичної партії Конрада Аденауера. Під керівництвом Брандта в Німеччині почалися соціальні реформи, за допомогою яких уряд втілював вимоги студентів зробити країну менш авторитарною та забезпечити рівні права жінок і чоловіків.

Однак найважливіші досягнення Брандта стосуються сфери міжнародної політики. Коли Західною Німеччиною керували консервативні лідери, її уряд відмовлявся офіційно визнавати існування Східної Німеччини і наполягав на тому, що Західна Німеччина є єдиним легітимним представником німецького народу. ФРН не мала дипломатичних стосунків з жодною комуністичною країною, крім Радянського Союзу. Вона відмовлялася визнавати де-факто втрату всіх німецьких територій на схід від річок Одер та Нейссе: Східної Пруссії та інших німецьких земель, які відійшли до СРСР та Польщі.

Брандт взяв на озброєння нову закордонну політику, яка поклала край усім цим відмовам. Він підписав угоду зі Східною Німеччиною і встановив дипломатичні стосунки з Польщею та іншими країнами Східного блоку. Він визнав лінію Одер — Нейссе кордоном між Польщею та Німеччиною, прийнявши таким чином незворотну втрату німецьких територій на схід від цієї лінії, включно з територіями, які довго належали Німеччині і були ключовими для німецької національної ідентичності, а саме Сілезії, Пруссії та Померанії. Це стало важливим кроком і водночас неприйнятно гіркою пігулкою для консервативної партії Християнсько-демократичний союз, яка оголосила, що скасує ці угоди, якщо після виборів 1972 року повернеться до влади. Але німецькі виборці підтримали необхідність такої гіркої пігулки, і партія Брандта перемогла на виборах 1972 року з іще більшим відривом.

Найдраматичнішим моментом кар'єри Брандта став його візит до столиці Польщі Варшави 1970 року. В Польщі протягом Другої світової війни загинула найбільша частка населення. На території країни розташовувалися два найбільших нацистських концтабори. Поляки мали всі підстави ненавидіти німців як нерозкаяних нацистів. Під час свого візиту до Варшави 7 грудня 1970 року Брандт побував у Варшавському гетто, де у квітні-травні 1943 року спалахнуло невдале повстання євреїв проти нацистської окупації. Перед великим натовпом поляків Брандт спонтанно став навколішки на знак покаяння перед мільйонами жертв нацистів і попросив у людей пробачення за гітлерівську диктатуру й за Другу світову війну (фото 6.5) Навіть ті поляки, які продовжували недовірливо ставитися до німців, змушені були належним чином оцінити цей незапланований, щирий і по-справжньому зворушливий акт. У сучасному світі ретельно зрежисованих і позбавлених емоцій дипломатичних заяв вчинок Брандта у Варшавському гетто вирізняється як унікальне й глибоко емоційне вибачення лідера однієї країни перед народом іншої країни, який сильно постраждав під час війни. Протилежною була поведінка лідерів інших держав, які й не подумали стати навколішки та попросити пробачення: американські президенти не перепросили у в'єтнамців, японські прем'єр-міністри — у корейців і китайців, Сталін — у поляків та українців, де Голль — у алжирців тощо.

Політичні плоди вчинку Брандта у Варшавському гетто визріли для Західної Німеччини лише через 20 років, уже після того, як сам Брандт пішов з посади канцлера в 1974 році. У 1970-х та 1980-х роках канцлер Західної Німеччини не міг напряму зробити майже нічого, щоб наблизити час об'єднання Західної Німеччини зі Східною. Двоє канцлерів-наступників Брандта, Гельмут Шмідт з СДП та Гельмут Коль з ХДС, продовжували політику Брандта, спрямовану на торгівлю зі Східною Німеччиною, примирення зі східноєвропейськими країнами та розвиток добрих особистих стосунків з лідерами великих країн по обидва боки від залізної завіси. Сполучені Штати і Західна Європа дійшли висновку, що тепер Західній Німеччині можна довіряти як країні демократичній та надійному союзнику. Радянський Союз та його партнери зі Східного блоку