Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

аншлюсу Австрії в 1938 році Німеччина отримала ще трьох сухопутних сусідів (Італію, Югославію та Угорщину), а Литва була її сухопутним сусідом з 1918 по 1939 рік. Загалом виходить, що Німеччина впродовж своєї новітньої історії мала 20 сусідів (якщо враховувати кожну державу в конкретний історичний момент, не додаючи повторно сусідів по той бік моря та колишніх чи сучасних держав-наступниць). З цих 20 країн 19 (крім Швейцарії) або нападали на Німеччину, або мали на своїй території німецькі війська (на постійній основі чи транзитом, як у Швеції), або ж самі ставали об'єктом нападу з боку Німеччини в період між 1866 та 1945 роками. П'ять із цих 20 держав були або залишаються світовими потугами (Франція, Росія, Імперія Габсбургів, Велика Британія та Швеція в минулому).

Німеччина не просто має багатьох сусідів. Більшість інших країн також мають сусідів, але відокремлені від них кордонами, які часто збігаються із захисними географічними бар'єрами. Але північна Німеччина розташована на пласкій Північноєвропейській рівнині (фото 6.6), не перерізаній жодними природними захисними бар'єрами: вона не має гірських хребтів (на кшталт Піренеїв, які відділяють Іспанію від Франції, або Альп, які півкільцем оточують Італію з півночі), а має лише вузенькі річечки, що їх легко долали ворожі армії протягом всієї стародавньої та новітньої історії. (Навіть Рейн не був на шляху армій серйозною перешкодою.) Коли ми з дружиною (вона має польське походження) летіли з Берліна до Варшави, Марі з чорним гумором, який допомагав полякам зберегти здоровий глузд упродовж усієї їхньої історії, зазначила, поглянувши вниз на пласку рівнину, де Німеччина та Польща непомітно перетікали одна в одну: «Яка чудова місцевість для танкових боїв!» Вона подумала про танки Гітлера, які вторглися до Польщі в 1939 році. Але німець, міркуючи про історію своєї країни, подумав би натомість про всі ті армії, які вторгалися до північної Німеччини як зі сходу, так і з заходу, включно з військами Радянського Союзу та його союзників під час Другої світової, арміями Наполеона двісті років тому, а також іншими арміями в попередні часи.

Як на мене, географічне положення Німеччини, з усіх боків оточеної сусідами, було найважливішим фактором німецької історії. Звісно, що таке розташування мало і свої переваги: завдяки йому Німеччина стала перехрестям, на якому зосереджувалися торгівля, технології, мистецтво, музика та культура. Цинік зазначив би, що розташування Німеччини також полегшувало їй можливість вторгатися до багатьох країн під час Другої світової війни.

Політичні та військові вади, пов'язані з географічним положенням Німеччини, були величезними. Тридцятирічна війна, яка мала важливе значення для боротьби за релігію та владу між провідними країнами Західної та Центральної Європи в XVII столітті, відбувалася переважно на німецькій території, зменшивши тамтешнє населення на 50 % і завдавши такого економіко-політичного удару, що його наслідки відчувалися впродовж іще двох століть. Німеччина стала останньою країною в Європі, яка пройшла процес об'єднання (1871), і для цього об'єднання знадобилося керівництво в особі високопрофесійного дипломата (Бісмарка), який мав унікальну здатність прогнозувати потенційну реакцію багатьох європейських держав. Для об'єднаної ж Німеччини військовим кошмаром був ризик війни на два фронти — проти західного сусіда (Франції) та сусіда східного (Росії); цей потенційний кошмар став реальністю і призвів до поразки Німеччини у двох світових війнах. Після Другої світової війни четверо сусідів Німеччини та Сполучені Штати розділили її на зони окупації. Задля возз'єднання уряд Західної Німеччини не міг вдіяти абсолютно нічого напряму: йому лишалося тільки чекати слушної нагоди, що виникла в результаті розгортання подій в інших країнах.

Усілякі географічні обмеження означали, що погане державне керівництво обернеться для Німеччини значно серйознішими й болючішими наслідками порівняно з країнами, менш обмеженими в географічному плані. Наприклад, те, що кайзер Вільгельм II з канцлерами та міністрами зажили недоброї слави своїми помилками та відсутністю реалізму, ще не означало, що Німеччина має монополію на поганих керманичів: керівники Сполучених Штатів та Великої Британії також чимало відзначилися в цьому плані. Але океани, які оточують США та Велику Британію, були свого роду гарантією того, що дурне й недалекоглядне керівництво не обернеться для цих країн катастрофою, тоді як недолугість Вільгельма та його міністрів накликала біду на Німеччину під час Першої світової.

Керівну філософію успішних німецьких політиків можна підсумувати метафорою Бісмарка: «Треба завжди придивлятися, куди йде Господь шляхом світової історії, куди Він прямує. А потім слід хутко підскочити до Нього, вчепитися Йому в фалди і спробувати протриматися якомога довше». Саме такою була і стратегія канцлера Гельмута Коля в 1989-1990 роках, коли політичні події у Східній Німеччині та Радянському Союзі, спричинені ініціативами Віллі Брандта в 1969-1974 роках, створили сприятливі умови для возз'єднання Німеччини. Подібна стратегія в американському футболі називається «грати на результат». Така філософія була б немислимою для Британії в апогеї її імперської моці, вона і досі є немислимою для Сполучених Штатів (в іноземній політиці, а не в футболі). Навпаки: колись ініціативу проявляла Британія, а тепер її проявляють Сполучені Штати, намагаючись нав'язати свою волю іншим країнам.

-

Ще один аспект, в якому Німеччина є екстремальним «випадком» серед досліджуваних у цій книзі країн, стосується самоспівчуття та схильності бачити себе жертвою чиїхось підступних дій (чинник 2). Ця тема є особливо повчальною, оскільки фактично Німеччина розділилась на дві частини, які по-різному відреагували на результати Першої та Другої світових воєн.

Станом на жовтень 1918 року, незадовго до кінця Першої світової, останній військовий наступ Німеччини на західному фронті провалився; армії союзників, посилені мільйоном новоприбулих американських військових, наступали, і неминуча поразка Німеччини стала лише питанням часу. Але німці відступали впорядковано, з боями, і союзникам ще не вдалося пробитись до кордонів Німеччини. Мирні переговори прискорилися бунтом на кораблях німецького військово-морського флоту та спалахами збройних повстань на німецькому суходолі. Це дозволило післявоєнним німецьким політичним агітаторам, найперше Адольфу Гітлеру, стверджувати, що Німеччина не зазнала військової поразки, що їй було завдано підлого «удару в спину» зрадливими цивільними політиками. Умови Версальського договору, накинуті Німеччині переможцями-союзниками, включно зі статтею про «провину за розв'язування війни», яка затаврувала Німеччину як агресора, відповідального за початок Першої світової, лише посилили невдоволення серед німців. У результаті, попри те що багато повоєнних німецьких істориків самі визнавали довоєнні політичні прорахунки Німеччини, які підвели її до війни на несприятливих умовах, серед повоєнного німецького загалу превалювала думка, що Німеччина стала жертвою, а її лідери не винні у тих лихах, які спіткали їхню країну.

А тепер порівняймо це почуття безневинної жертви після Першої світової з поглядами, які стали переважати в Німеччині після Другої