Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Що, зовсім нічого? — спитав він Гарольда, бадьоро зіскочивши з печі.

— De nada[77], — сказав Гарольд. Посмішка знову з’явилася на його лиці, але була вона автоматична, безсила, якась сардонічна. Гарольдове обличчя й далі було химерне, мертвотно-бліде. Руки він засунув у кишені жилета.

— Та нехай. Думка ж була гарна. Звідки нам знати, може, вона вже у себе вдома. А як ні, ще завтра можемо пошукати.

— То вже буде схоже на пошуки тіла…

Стю зітхнув.

— Може… так, може. А чом би тобі не поїхати до нас повечеряти, Гарольде?

— Що? — Гарольд немов відсахнувся в сутінки, що згущалися між дерев.

Його посмішка здавалася ще неприроднішою, ніж завжди.

— Повечеряти, — терпляче повторив Стю. — Слухай, і Френні буде тебе рада бачити. Без балди. Справді буде.

— Та може, — відказав Гарольд; вигляд у нього й далі був знічений. — Але я… ну… в мене щодо неї дещо є, розумієш. Може, найкраще буде, якщо ми… зараз поки без цього. Нічого особистого. Ви гарно разом живете. Я знаю, — його усмішка засяяла з новою щирістю. Вона була заразлива: Стю теж усміхнувся.

— Як хочеш, Гарольде. Але наші двері завжди для тебе відчинені в будь-який час.

— Дякую.

— Ні, це я тобі дякую, — серйозно мовив Стю.

Гарольд моргнув.

— Мені?

— За допомогу в пошуках, коли всі вирішили, що треба дати подіям розвиватися природним шляхом. Навіть хоч нічого й не вийшло. Потиснеш мені руку?

Стю простягнув руку. Гарольд, не розуміючи, якусь мить дивився на неї, і Стю не думалося, що його жест отримає відповідь. Тоді Гарольд витяг із кишені жилета руку — вона немов за щось зачепилася, чи не за «блискавку» — і швидко потис руку Стю. У Гарольда долоня була тепла і трохи спітніла.

Стю зробив крок уперед і глянув на дорогу.

— Ральф мав би вже під’їхати. Дуже сподіваюся, у нього на спуску з тої довбаної гори не сталася аварія. Він… а ось уже й він.

Стю підійшов до узбіччя: тепер у хованки між дерев гралася інша постать.

— Так, це він, — якось дивно, сухо промовив за його спиною Гарольд.

— І ще з ним хтось.

— Що-о?

— Онде, — Стю показав на ще одну мотоциклетну фару, яка рухалася за першою.

— А-а, — і знову цей химерний безбарвний голос. Стю не витримав і озирнувся.

— У тебе все нормально, Гарольде?

— Просто втомився.

Друга машина належала Ґленові Бейтману; то був мопед невеликої потужності, наскільки це можливо, наближений до мотоцикла, і поряд з ним «веспа» Надін видавалася «гарлі девідсоном». За спиною Ральфа сидів Нік Андрос. Нік усіх запрошував до їхнього з Ральфом будинку на каву і/або коньяк. Стю погодився, а Гарольд перепросив і відмовився; вигляд у нього й далі був утомлений і напружений.

От же чорт, як він засмутився, подумав Стю і відзначив, що оце він уперше поспівчував Гарольдові, але дуже спізнився з тим співчуттям. Стю теж спробував покликати його з собою до Ніка, але Гарольд тільки похитав головою і сказав Стю, що вичерпав за день уже всі сили. Краще поїде додому та поспить.

——

Коли Гарольд дістався додому, його колотило так, що він ледве зміг відімкнути парадні двері. Коли ж відчинив, то вскочив у дім так швидко, немов за ним крався маніяк. Хряснув дверима за собою, зачинив на замок і на засув. Тоді сперся на двері і якусь мить так стояв із заплющеними очима, почуваючись на межі істеричного плачу. Коли ж знов оволодів собою, то навпомацки зайшов до вітальні й засвітив всі три газові лампи. У кімнаті стало світло, і від цього полегшало.

Гарольд сів в улюблене крісло й заплющив очі. Коли пульс трохи сповільнився, він пішов до каміна, витяг камінь, дістав свою «Головну книгу». Вона його заспокоїла. У таких книгах бухгалтери записують борги, рахунки, які належить сплатити, відсотки, які зростають. За її допомогою можна, урешті, звести всі рахунки.

Він відкинувся в кріслі, прогорнув на те місце, де зупинився, повагався, а потім написав: «14 серпня 1990 р.». Писав майже півтори години, ручка мчала з рядка на рядок, зі сторінки на сторінку. Обличчя в міру писання ставало то дико веселим, то занудно-праведним, сповнювалося то жаху, то радості, було ображене й усміхнене. Коли він закінчив, то перечитав запис («То лист мій світу, що мені / ніколи не відпише»)[78], задумливо масажуючи стомлену праву руку.

Він знову поклав свою книгу під камінь. Гарольдові було спокійно; він усе переніс на папір; переклав свій жах і гнів на папір, і його намір залишався рішучим. Це було добре. Іноді від записування його сильніше колотило, і було це тоді, коли він писав нещиро чи не намагаючись нагострити тупий край правди так, щоб від самого дотику можна було порізатися до крові. Але цієї ночі він зумів покласти книгу назад спокійно і безтурботно. Гнів, страх і прикрість безпечно перейшли в книгу, а камінь притиснув їх, не випускаючи, поки Гарольд спатиме.

Гарольд підняв жалюзі на одному вікні й подивився на мовчазну вулицю. Глянув угору на хмарочоси і спокійно подумав, наскільки близько сьогодні був від того, аби будь-що вчинити задумане: витягти пістолет і спробувати покінчити з усіма чотирма.

Ото б він улаштував їхньому смердючому, самовпевненому Тимчасовому комітетові. Коли б він з ними розправився, у них би, на хуй, і кворуму б не було. Проте в останній момент якийсь майже зношений канат глузду втримав його, не пустив. Виявляється, він зміг випустити з руки пістолет і потиснути лапу цьому зрадникові, цьому вихваляці. Як це йому вдалося, він ніколи не дізнається, але слава Богу, що вдалося. Ознака генія — це вміння чекати, і він почекає.

Тепер йому хотілося спати: день був довгий і насичений.

Розстібаючи сорочку, Гарольд вимкнув дві лампи, а третю взяв із собою в спальню. Ідучи через кухню, він так і завмер на місці.

Двері до підвалу були відчинені.

Він підійшов, тримаючи лампу вгорі, і спустився трьома першими сходинками.

Страх кинувся в його серце, прогнавши спокій.

— Хто тут? — крикнув він. Відповіді не було. Гарольд міг бачити аерохокейний стіл. Постери. У далекому кутку на полиці лежали крокетні ключки в яскраву смужку.

Гарольд спустився ще на три сходинки.

— Є тут хто?

Ні: він відчував, що тут нікого не було. Але не зміг оволодіти своїм страхом.

Він пройшов решту сходинок із лампою над головою; а в другому кінці кімнати страшна тінь Гарольда, чорна й гігантська, як