Читати книгу - "Темні таємниці"

мені інформації. Так я виявив, що твій псевдонім – Харон і під цією маркою ти дуриш легковірні голови. Мета – заманити їх до Піщаного. А факт, що люди на твої казочки ведуться, ти використав як виправдання власних дій. Мовляв, не хочуть жити в реальному світі – не житимуть узагалі. Готові померти. Збочена логіка, хіба ні?

– Знаєш, зараз не я це сказав.

– Слухай, Макаре, я ж купу ще міцніших горішків розколював! Ти діяв саме так. Тобою керували такі міркування. А докази – у тому доті, недалеко від твоєї дачі. Чи як ти там називаєш хутір.

– До чого тут дот?

– Яна і Женя гуляли в околицях хутора. Надибали споруду сторічної давнини з новим замком на міцно зроблених дверях. Ти казав – поняття не маєш, що там таке. Брехав. Бо тієї ночі допитливий хлопчина напевне не спав і щось побачив біля об’єкта, який його зацікавив удень. Припускаю, було саме так. Навіть уявляю картину: дівчина спить, хлопець вилазить із намету серед ночі попісяти й перекурити заразом. Раптом помічає рухи, темні невиразні тіні. Ну, думає, ось воно, те, заради чого вони пхалися в Піщане. Дівчину не будив, прокрався вперед – і побачив… Що ж він побачив, Макаре?

– Почав придумувати – валяй далі, – криво посміхнувся той.

– Ви ховали там трупи, – промовив Чотар, далі дивуючись своєму спокою. – Трупи прооперованих, точніше порізаних жертв. Тут, у Піщаному, навіть у цьому приміщенні, де колись був елітний санаторій, ви робите незаконні операції.

У відповідь Вадим не почув нічого.

Судячи з мовчання, Гнатюк чекав продовження.

– Тут продають здорові людські органи, – прозвучало, мов вирок. – Ви вбиваєте здорових людей заради пересадки їхніх органів хворим.

3

Таміла Радзівіл зняла окуляри.

Обережно, наче вони зроблені з крихкої порцеляни. Стискаючи двома пальцями за дужку, вільною рукою видобула з кишені халата стерильну, як усе на ній, хустинку. Почала протирати скельця, мовби важливішого заняття тут і тепер не мала. Ольга терпляче чекала. Завершивши, лікарка критично глянула крізь кожне скельце на світло, акуратно повернула окуляри на місце. Хустку далі жмакала в кулаку.

– Я нікого не вбиваю, – мовила нарешті.

– Сьогодні спливла цікава закономірність. Сюди, у Піщане, кличуть ідеально здорових людей, бажано молодих. Ви – кваліфікований хірург. На вік не зважаю, бо ж самі кажете: тут кожен мешканець має фору по здоров’ю. Я не хотіла вірити Вадимові та його припущенням, що в Піщаному, у колишньому елітному санаторії, придумали робити незаконні операції. Вам потрібні людські органи, так? Органи моєї доньки – теж? – Ольга поволі підносила голос та відчувала – ось-ось перейде на істерику.

– Ви нічого не розумієте. Ніколи не зрозумієте.

– Та де вже мені! Ви робите операції своїми, ось цими руками!

Вона кинулася до Таміли, але лікарка з силою, на яку Ольга не сподівалася від немолодої жінки, відштовхнула нападницю від себе.

– Сядьте!

– Ви кажете – не вбиваєте нікого! Але ж ці операції смертельні!

– Як для кого. Ті, хто не хоче жити, кому в реаліях жити нудно, дають життя тим, кому воно потрібне.

– Я вже сьогодні мала нагоду послухати схожу сповідь. – Не вірю в Бога. Не збираюся сповідатися чи каятися, – Таміла раптом жбурнула хустку вбік. – У чому я маю каятися? І чому – я, а не ті, хто прирік наше Піщане, місце сили, курорт всесоюзного колись значення, на повільне та впевнене вимирання! Та держава, яку розвалили не аж так давно, давала нам усе! Зробила тут рай земний, скориставшись унікальними можливостями тутешньої природи! Ті, хто танцював на руїнах великої країни, плюнули на нас! І не тільки на нас! А ви й такі, як ви, радієте, тішитесь – Союзу нема, комуністів нема, маємо свою державу, ідемо в Європу. Та у Європі ми б зі своїми можливостями купалися в золоті!

– Ось чого ви хочете.

– Хіба я прошу чогось особливого? Билася до останнього, їздила в Київ не раз і не два! Оббила пороги, стукала в двері, які тоді, коли був Союз, відчинялися самі! Результат – нуль. Нас прирекли, не спитавшись. Не треба дивуватися, що я вирішила рятувати Піщане від зникнення так, як сама знаю.

– Викрадаючи і вбиваючи людей.

– От ви вперта! – Таміла сплеснула руками. – Чи знаєте, що відчувають ті, чия рідна, близька людина помирає не через брак грошей на операцію? Не через відсутність інших можливостей. А тому, що нема донора, який погодиться врятувати чуже життя!

– Ціною власного.

– Ольго, ви мене не чуєте! Тепер світ довкола нас живе лише грішми! У Союзі було не так!

– Я народилася в тій країні. Виросла. Знаю, як там було. Більше не хочу.

– Ви за віком могли би бути моєю донькою! Зарано ту країну розвалили, ви не встигли відчути її повноцінно, усіх принад та зручностей. Ми в Піщаному – відчули.

– До чого тут…

– До всього! – Таміла вже випльовувала слова. – Люди думають лиш про прибуток. Не складуть собі ціни. Торгуються, навіть коли є можливість донорства. Зате у нас, у Піщаному, усе справедливо. Черг нема, завжди можна отримати кваліфіковану допомогу.

– Безкоштовно?

– За гроші, звісно. Я відроджую клініку, наші традиції. До всього унікальний мікроклімат дозволяє прооперованим швидше одужати. Повторюся, ми даємо життя.

– Забираючи перед тим.

– Без цього ніяк, Ольго, – Таміла повела спокійніше. – Три роки тому вкотре вибралася в Київ. Без надії сподівалася умовити хоч когось вкласти кошти й відродити «Затишок» разом із Піщаним. Зупинилася в давньої знайомої, яка за вечірнім чаєм розповіла невеселу історію про те, як син якоїсь її родички не дочекався донора нирки. Батьки з можливостями, та все одно справа гальмувалася. Поки процес тягнувся, у юнака відмовила друга нирка. Юнак помер ні за цапову душу. Лише тому, що не знайшлося здорового органа. До того ж, аби знали, у нас ще й закони відповідні не працюють, але то окрема історія, – вона зітхнула. – Тоді подумала, чи могла б щось зробити. Так, чисто теоретично, чи стало б навичок хірурга. А за деякий час сюди, у Піщане, примчав Макар Гнатюк. Не здивувалася, що йому відомо про колишню славу «Затишку» і про те, що тут лишилася частина кваліфікованого персоналу. Його товариш збив людину на трасі. Везти в лікарню – світитися, не кожен готовий відповідати. Винуватці привезли свою жертву до мене і давали великі гроші, аби врятувати травмованого тут і тепер.

– Великі?

– Тисяча доларів для мене – великі гроші.