Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

«Просте включення Криму нарівні з іншими частинами України в Українську Державу не відповідало б бажанням більшості населення… таке приєднання завдало б шкоди самій українській державі; до складу її увійшло б населення, явно їй вороже, тому що ані росіяни, ані німці, ані татари українцями бути не бажають. Навпаки, автономія Криму — це шлях до умиротворення внутрішній ворожнечі. На цьому шляху примиряться як кримські сепаратисти, так і ті, хто живе надією на відновлення Великої Росії».

Українська сторона запропонувала проект приєднання Криму в статусі широкої автономії, причому в питаннях освітніх, національно-­релігійних, сільськогосподарських, торговельних, промислових, організації праці та охорони здоров’я півострів мав де-факто федеративні права. Натомість кримська сторона одразу висунула проект федеративного зв’язку Криму з Україною, до якого, до речі, могли пізніше долучитися й інші держави.

Перша фаза переговорів тривала до 12 жовтня, остання зустріч відбулася 16 жовтня. Ахматович спочатку назвав українські пропозиції «проектом поневолення», але потім погодився передати їх на розгляд своєму уряду, випросивши місяць часу і так мотивувавши своє прохання:

«Договір, що позбавляв би Крим державності й настільки докорінно змінював становище країни, як пропонує український проект, не може бути ухвалений без попереднього виявлення волі народу».

Українці погодилися, оскільки це дало змогу виграти час: у містах півострова відбувалися мітинги за об’єднання з материком, там знову постали проблеми з продовольством, позаяк у 20-х числах жовтня відновилася митна війна, а німці готувалися передати рештки Чорноморського флоту в управління Києва. Оболенський у мемуарах пояснював від’їзд делегації зміною політичної ситуації та очікуванням на завершення Першої світової війни. На цьому тлі 30 жовтня розпочалися переговори з новою кримською делегацією на чолі з в. о. міністра фінансів Дмитром Нікіфоровим.

Однак 3 листопада 1918 р. Кош заявив про відмову від підтримки Сулькевича, 7—10 листопада кримський земський з’їзд зажадав створення нового демократичного уряду, 12 листопада розпочалося виведення німецьких військ із Криму, 14 листопада члени кабінету Сулькевича залишили свої посади, а наступного дня до влади прийшов Другий Крайовий уряд на чолі із Соломоном Кримом. У першому пункті резолюції губернських зборів, які висунули кандидатуру Крима ще в середині жовтня, наголошено:

«Уряд має усіма заходами сприяти об’єднанню розваленої Росії і з цією метою шукати зближення з усіма виниклими на російській землі державними організаціями, які поставили собі основним завданням відтворення єдиної Росії з тим, щоб питання про устрій та форми правління об’єднаної Росії було остаточно вирішено всеросійськими Установчими зборами».

Паралельно сам Скоропадський 14 листопада 1918 р. видав грамоту про майбутню федерацію України з Росією, а наступного дня міністр фінансів УД Антон Ржепецький розпорядився зупинити митну війну з Кримом «у зв’язку з новим напрямом політики кабінету по відношенню до Росії». Уже 17 листопада гетьман України отримав теле­граму із Сімферополя:

«Сьогодні вступив в управління Кримом новий уряд, який завданням, що стоїть понад усіма, вважає відродження єдиної великої Росії», а п’ятьма днями пізніше до Керчі прибув перший загін Добровольчої армії генерала Антона Денікіна.

Питання приєднання Криму до України було остаточно зняте з порядку денного.

Збройні сили Української Держави — організація (29 квітня — 14 грудня 1918 р.)

Переворот 29 квітня 1918 р. поклав початок чи не найбільш супереч­ливому періоду Української революції. До влади прийшов колишній генерал-лейтенант Російської імператорської армії П. Скоропадський, обраний Гетьманом усієї України на Всеукраїнському з’їзді хліборобів. Того ж дня були оприлюднені «Грамота до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У «Грамоті...» подано негативну оцінку діяльності попереднього уряду і проголошено про тимчасове прийняття П. Скоропадським усієї повноти державної влади в Україні. Відтепер управління Україною мало провадитися через призначений Гетьманом Кабінет Міністрів, тоді як Центральну і Малу Раду та всі земельні комітети розпущено, звільнено всіх міністрів і їхніх заступників. Окрім громадської підтримки, заколотники мали й власні збройні загони, сформовані з колишніх офіцерів.

Завдяки підтримці німецького командування зміна влади відбулася швидко і майже без жертв. Лише командування 1-го полку Січових Стрільців відмовилося визнати нову владу та намагалося чинити збройний опір. Проте з огляду на неможливість протистояти німцям, які переважали, 30 квітня — 1 травня 1918 р. частина склала зброю і була розформована.

Спочатку нову владу сприйняли досить позитивно — країна вже втомилася від революційного безладу і неспроможності Центральної Ради налагодити нормальне функціонування державного апарату та економіки. Попри окремі вияви незадоволення Гетьмана визнали і Збройні сили (окрім полку Січових Стрільців).

Унаслідок перевороту 29 квітня 1918 р. відбулася зміна керівництва країни — істотна зміна політичного режиму. Навіть новий титул глави держави — «Гетьман всієї України» — мав символізувати повернення до порядку і стабільності. Так нова влада сподівалася отримати легітимізацію в широких верствах населення. Проте за своєю суттю державний лад Української Держави був переважно «зменшеною копією устрою монархічної Росії»471. Ключові посади в урядових структурах (зокрема й у війську) часто обіймали представники колиш­нього російського чиновництва, що не приховували своїх поглядів на Українську Державу як на тимчасове утворення на шляху відбудови Російської імперії.

Дії нової влади наочно демонструють прагнення до відновлення порядку і стабільності (у розумінні її керівників): повернення незаконно захоплених підприємств, а також землі та майна поміщицьких господарств, установлення більш жорсткого робітничого законодавства, більш суворий контроль за дотриманням законів та інші подібні кроки. Проблемою було те, що більшість селян і робітників України вважали таке «відновлення порядку і стабільності» зазіханням на їхні надбання, отримані під час функціонування Центральної Ради. Селянські повстання та страйки робітників не тільки не покращували рівень життя в країні, а й лили воду на млин ворогів гетьманського режиму, наочно демонструючи людям «антинародну суть» нової влади. Навіть та незначна підтримка серед селян, яку Гетьманові забезпечували організації Хліборобів, швидко зійшла нанівець. Останньою спробою Гетьманату заручитися підтримкою на селі стало відновлення козацького стану восени 1918 р., але створення «сільської аристократії» без радикальної земельної реформи, звичайно, не змогло покращити ставлення селян до влади.

Нова українська влада фізично не могла ігнорувати український національний рух. П. Скоропадський розумів, що не може правити Україною, спираючись тільки на проросійську політичну й економічну еліту. Однак на шляху до порозуміння між майже винятково лівими національними колами472 і правоконсервативним П. Скоропадським та його оточенням були принципові розбіжності в поглядах на майбутнє України, особливо щодо земельного питання. Незважаючи на це, ліві українські партії, усупереч популярному міфу, зовсім не перебували в абсолютній опозиції до гетьманської влади, а деякі представники від Українського Національного Союзу473 навіть були міністрами в урядах Української Держави. Цікаво, що це зовсім не заважало лідерам цього ж Союзу готувати повстання з метою повалення Української Держави…

471

Пономарьов В. Останній малоросійський гетьман // Генеза. — 1996. — № 1. — С. 199.

472

На жаль, тоді серед українських політиків помірковані консерватори-державники становили меншість.

473

Об’єднання лівих і центристських українських партій та громадських організацій, створене у вересні 1918 р.