Читати книгу - "Пісня Соломона"

— Бачу, ти таки випила собі.

— Ти мене не слухаєш.

— Та слухаю. Стою й слухаю, як ти розказуєш мені новину дня: дерево всихає!

— А ти таки того не пам’ятаєш.

— Чого?

— Того, як ти на нього пісяв.

— Що робив?

— Пісяв на нього...

— Ліно, може, ми поговоримо про це пізніше...

— ...і на мене.

— Кхм... Ліно, я багато чого понаробляв у житті. За дещо мені соромно. Однак, присягаю Богу, я ніколи не пісяв на тебе.

— То було влітку. Того року, коли тато купив зеленого «Пакарда». Ми поїхали на прогулянку, а тобі захотілося до вітру. Пам’ятаєш?

— Ні, не пам’ятаю, — хитнув головою Дояр.

— Я повела тебе. Ми виїхали за місто, і там не було іншої ради, хіба піти в кущі. Наказали мені супроводжувати тебе. Хотіла піти з тобою мама, але тато їй заборонив. І сам не пішов. Корінтіанс задерла носа й відмовилася, тож послали мене. Я теж була на високих каблуках, теж була дівчинка, але послали мене. Нам довелося спуститися пологим схилом за поворотом дороги. Я розстібнула тобі штанята й відвернулася, щоб ти спокійно робив своє. Там у траві росли пурпурні фіалки й жовті нарциси. Я назбирала їх і наламала кілька галузок з дерев. Вдома посадила їх ось там, — Ліна кивнула головою на лужок. — Викопала ямки й увіткнула в землю. Я завжди любила квіти, знаєш. Саме я почала робити штучні троянди. Не мама. Не Корінтіанс. Я. Любила таку роботу. Вона мене заспокоювала. Ось чому в божевільнях пацієнтам дають плести кошики й робити ганчір’яні килимки. Це заспокоює хворих. Якби не кошики, то ці люди могли б здогадатися, в чому лихо, й... накоїти чогось. Чогось жахливого. Коли ти напісяв на мене, я хотіла вбити тебе. Навіть зо два рази спробувала це зробити. У такий собі невинний спосіб — наприклад, залишила у ванні мило, щось таке. Та ти не послизнувся, не скрутив собі в’язів, не загримів донизу сходами, — реготнула Ліна. — А тоді я зауважила, що квіти, на які ти попісяв, зів’яли та всохли. Але не галузка. Ця кленова гілка прийнялася. І мені минулася лють за те пісяння, бо дерево росло й жило. А тепер воно вмирає, Мейконе.

Дояр потер пальцем куток ока. Страшенно хотів спати.

— Еге ж, до біди було того сцяння, це ти правду сказала. Може, хочеш, щоб я ще раз сикнув, просто зараз?

Магдалина, звана Ліною, витягла руку з кишені халата і дала Дояреві ляпаса. Оторопів, сіпнувся був до неї, та вона, не зважаючи на те, сказала:

— Їй-бо, ти мене доведеш до гріха. Дерево росло, і я гадала, що все гаразд. Забула, що людей можна обсикати по-всякому.

— Слухай-но, — Дояр протверезився й силкувався говорити якнайтвердіше. — Пробачу тобі, бо хильнула хересу, але всьому є межа. Не дозволю тобі давати волю рукам. Що це за балаканина про обсикання?

— Ти все своє життя тільки те й робиш отут.

— Та ти здуріла. Чи бувало таке, що в цьому домі я комусь нагидив? Чи ти бачила, щоб я коли пхався командувати й учити, як жити? Я ні до кого не чіпляюся. Живу й даю жити іншим. Ти це знаєш.

— Знаю одне: ти наябедив татові, що Корінтіанс потайки зустрічається з одним чоловіком. І...

— Я мусив. Був би радий, якби вона знайшла собі когось, але я знаю цього чоловіка. Стрічав його. І я не гадаю, що він... — Дояр замовк. Не міг говорити далі. Про «Сім днів», про свої підозри.

— Що ти кажеш! — Лінин голос був повен сарказму. — Може, маєш когось іншого на прикметі для Корінтіанс?

— Ні.

— Ні? Але ж той чоловік — із південного кварталу. То чому це він не підходить нашій сестрі, якщо не підходить тобі? Га?

— Ліно...

— Звідки тобі знати, чи хтось комусь підходить? А відколи тебе стали хвилювати злети й падіння Корінтіанс? Тобі завжди було наплювати на нас — Корінтіанс, маму й мене. Ти завжди використовував нас, поганяв нами й судив нас: як варимо тобі, як провадимо твій дім. А тепер ні з того ні з сього ти переймаєшся долею Корінтіанс і розлучаєш її з чоловіком, якого не схвалюєш. Хто ти такий, аби щось схвалювати чи не схвалювати? Перш ніж сформувалися твої легені, я вже тринадцять років вдихала повітря. Корінтіанс — дванадцять. Ти нічогісінько не знав про нас, крім одного: що ми виготовляємо рожі. А тепер знаєш, що найкраще для жінки, яка витирала тобі заслиненого рота, бо ти ще й сплюнути не вмів. Ми промарнували на тебе всі наші найкращі дівочі літа. Коли ти спав, ми ходили навшпиньки. Коли ти був голодний, ми варили. Коли тобі було нудно, ми бавилися з тобою. А коли ти підріс і вже вмів відрізнити жінку від двоколірного «Форда», все в цьому домі підпорядкувалося тобі. Треба було ще прати твою білизну, застеляти твоє ліжко, мити після тебе ванну, витирати після тебе бруд з підлоги. До сьогодні ти ніколи не спитав нас, чи не втомилися ми, чи не сумно нам, чи не хочеться чашки кави. Ти ніколи не підняв нічого важчого від своєї ступні. Ніколи не розв’язав чогось складнішого від арифметичної задачки для першачків. Хто тобі дав право розпоряджатися нашим життям?

— Ліно, перестань. Я не хочу цього слухати.

— Скажу, хто тобі дав це право. Не хто, а що — ота ковбаска, що баламкається між твоїми ногами. Гаразд, любий братику, скажу ще тобі, що цього замало — тієї ковбаски. Мусиш мати ще щось крім неї. Не знаю, звідки ти цього потрібного наберешся, не знаю, чи хтось дасть його тобі, але затям мої слова: мусиш мати ще щось крім неї. Батько заборонив Корінтіанс виходити з дому, примусив її кинути роботу, виселив цього чоловіка з домівки, лишив його без платні, бо той заборгував комірне. І все це через тебе. Ти такий самий, як він. Такий самісінький. Через нього я не пішла до коледжу. Бо боялася, що він щось зробить мамі. Думаєш, ми повірили, що ти одного разу вдарив його, щоб захистити маму? Щоб стати на її бік? Дзуськи! Ти вдарив батька, щоб стати на його місце, щоб показати нам усім, що тепер право командувати нею і