Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Один із бандитів, нервово ковтаючи, підняв очі на Максима й Германа.

— Ми нічого не знаємо про ваші плани! — випалив він. — Просто виконували накази!

Максим пирхнув, його цинізм вирвався назовні.

— Накази? — перепитав він, нахилившись ближче. — А ви думали, що можна грабувати й різати без наслідків?

Герман підійшов до полонених, його автомат ліниво хитнувся в руках, але дуло чітко дивився на них.

— У вас є вибір, — сказав він сухо. — Жити чи здохнути. Кажіть.

Другий полонений, відчувши, як земля горить під ногами, заторохтів:

— Ми не знали, хто ви! Побачили, що ви близько до наших ділянок, і… вирішили пограбувати.

Максим скривився, його усмішка стала гострою, як ніж.

— Пограбувати? — кинув він. — Чи прирізати, а потім пограбувати?

Перший бандит поспішив додати, його голос тремтів:

— Ні, клянусь! Ми не хотіли вбивати!

Раптом дівчина рвонула вперед, вислизнувши з-під руки Максима. Вона кинулась між ним і полоненими, розставивши руки, ніби щит.

— Це мої люди, — сказала вона твердо, її погляд уп’явся в Максима. — Ви не можете просто так їх прибрати. Вони діяли за моїми командами.

Максим насупився, його голос став низьким і загрозливим:

— Мені нічого не заважає вас усіх закопати тут і йти далі, — відрізав він. — Ти б із нами так і зробила.

Дівчина зустріла його погляд, її плечі розслабились, але очі блиснули хитрістю.

— Якщо хочете знати про Демонів, у вас два шляхи, — сказала вона спокійно. — Або вбиваєте їх, або домовляєтесь.

Максим пильно подивився на неї, його голос став холодним, як іржава сталь:

— У мене є умова. Ти і твої пси лишаєте тут усе спорядження. Зброя, патрони — усе. А ти йдеш із нами. Як заручник.

Він ступив ближче, змусивши її відступити, і додав:

— Один твій кривий рух, навіть чергова спроба пограти в спокусницю — і твоє симпатичне личко стане останнім, що я побачу перед пострілом. Зрозуміла?

Дівчина стиснула губи, її очі звузились, але в них промайнула тінь розгубленості. Вона кивнула, повільно, ніби зважуючи слова.

— Добре, — сказала вона, голос тремтів від сумніву. — Я згодна.

Герман хмикнув, його погляд лишився настороженим.

— Я їй не вірю, Макс, — кинув він тихо. — Це гра з вогнем.

— Я теж, — відповів Максим, не відводячи очей від дівчини. — Але поки що вибору немає.

Вона криво усміхнулась, намагаючись повернути собі впевненість.

— Ви справді думаєте, що я вам допоможу, якщо не бачу в цьому сенсу? — кинула вона з легким викликом.

Максим нахилився ближче, його палець вказав на бандитів:

— Ми забираємо твою зброю й усе, що у вас є. Один натяк на зраду — і ти відповіси за своїх. Усе ясно?

Дівчина опустила голову, її плечі ледь здригнулись. Вона видихнула, ніби здаючись, але в голосі проскочила нотка хитрості:

— Гаразд, я зроблю, як хочете. Але запам’ятайте: я можу бути корисною.

Максим кивнув, його погляд став гострим, як лезо. Він обернувся до полонених:

— Залишайте все тут. Зброя, ножі, патрони — на підлогу. Живо.

Бандити, переглянувшись, почали неохоче скидати спорядження — пістолети, ножі й кілька патронів клацнули об бетон. Максим окинув їх холодним поглядом, потім перевів його на дівчину.

— Рухайся, — буркнув він, кивнувши в бік північного виходу. — І без фокусів.

Герман підняв автомат, його голос став тихим, але пронизливим:

— Один крок не туди — і Пустота отримає ще один скелет.

Дівчина стиснула кулаки, але рушила вперед, її кроки відлунювали в порожнечі вокзалу. Пил гудів під ногами, вітер завивав за стінами, а Максим відчув, як амулет у кишені ніби став важчим — ніби нагадуючи, що ця угода може коштувати більше, ніж він готовий заплатити.

Дівчина кинула погляд на своїх людей. Ті переглянулись, їхні очі блиснули сумнівом і страхом, але вибір був очевидний — або слухатись, або попрощатись із життям. Неохоче, з тихим бурмотінням, вони почали скидати спорядження: ножі, пістолети, кілька патронів клацнули об бетон, піднявши хмарки пилу в холодному повітрі вокзалу.

Максим і Герман стояли пліч-о-пліч, їхні погляди ковзали по бандитах, руки лежали на зброї. Жоден рух не проходив повз — у Пустоті виживає той, хто бачить усе, і вони не збирались давати шансів на дурні трюки.

Коли купа металу й шкіри на підлозі стала досить великою, дівчина підняла голову, намагаючись втримати залишки впевненості.

— Ну що, тепер куди? — кинула вона, її тон балансував між зухвалістю й обережністю.

Максим ступив уперед, його очі звузились, коли він глянув на неї.

— Руки вперед, — наказав він, голос твердий, як іржава сталь над їхніми головами.