Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Знову відчуваю себе самозванкою, коли виходжу з автівки Андрія, біля будинку його батьків. Минулого разу ми приїжджали у спільній справі, тому почувалася я більш менш комфортно, а зараз коли ми приїхали на сімейне свято, до якого я не маю ніякого відношення, я почуваюсь зайвою. Галина Володимирівна запрошувала приїхати на вихідні до них у гості, та зіславшись на справи я люб'язно відмовилась, пообіцявши, що обов'язково приїду іншим разом. Але ця хитра жіночка скористалась секретною зброєю у вигляді свого сина, який не приймає ніяких відмовок. 

Сьогодні неділя і на диво не йде дощ, але я все одно планувала провести цей день вдома у ліжку, перед телевізором. Дзвінок Андрія, в якому він попереджає, що заїде за мною через годину, щоб потім разом поїхати на сімейне свято до його батьків, руйнує мій ідеальний день втомленої зануди. Свято заплановане вдома у сімейному колі, а дрескод це зручний теплий одяг і це мене цілком влаштовує.

- Любі мої, добре що приїхали, - на зустріч виходить Галина Володимирівна і обіймає нас з Андрієм по черзі.

- Вітаю вас зі святом, - простягаю букет тюльпанів та великий подарунковий пакет в який ледве помістилось панно для фотографій. Добре, що по дорозі хоч у магазин заїхали, а то з пустими руками якось соромно було їхати. Слова Андрія про спільний подарунок, який він приготував, мене не влаштовували, бо мені хотілось подарувати щось від себе.

- Дякую, люба. Аж не віриться, наче ще вчора бігала на побачення, а вже тридцять п'ять років як заміжня, - сміється і знову ніжно мене обіймає, а я ще більше ніяковію. 

Батько Андрія в чоловічій компанії порається біля мангала, на якому вже смажаться акуратні шматочки м'яса. Підходимо до них і вітаємо другого винуватця цього свята. Андрій залишається з чоловіками, а я своєю чергою йду до жіночої компанії, щоб допомогти чим зможу.
Подруги Галини Володимирівни, чарівні жіночки золотого віку, надзвичайні веселунки. В мене щоки почали боліти від їх жартів та розповідей, поки ми сервували стіл. Сподіваюсь, що і я в їхньому віці буду такою ж життєрадісною жіночкою, а не сварливою бабцею, яка і в мої двадцять п'ять іноді дає про себе знати.

Поки чекаємо на приготування м'яса, виходжу на двір та сідаю в гамак, що висить поміж дерев в саду. Дерева ще голі, але вже зовсім скоро на них з'являться перші бруньки, а потім і листочки. Весна чарівна пора, коли природа просинається від зимового сну. У мене кожної весни починається загострення, я то купую абонемент до фітнес-клубу, то підстригаю волосся, то змінюю гардероб, бо с початком весни хочеться якихось змін. Та цього року я нічого не планую, бо доля вже вкрай змінила моє життя цієї весни.  

Закриваю очі і знову бачу його. Посмішка в перші декілька секунд, видає його радість від нашої зустрічі, але потім він розуміє, що я приїхала сюди з Андрієм, і його байдужий вираз обличчя займає своє місце. Я розумію, що сама колихаю цей човен, але інакше не можу. Слава не йде на примирення, щоб ми хоч якось могли співіснувати у колі знайомих, а Андрій мій друг, і відмовлятись від нього я не збираюсь.

- Ось ти де, - перериває мої думки Галина Володимирівна.

Озираюсь на неї і посміхаюсь у відповідь.

- Так і знала, якщо приїхав Слава, то ти десь ховаєшся. Сідає поруч зі мною.

- Я не ховаюсь, - майже протестую, але вона бачить мене наскрізь. - Вам треба щось допомогти? - встаю, але вона запрошує мене знову сісти.

- Який термін?

- Шість тижнів, - випалюю, і від жаху затуляю рот рукою.

- Вибач, що так несподівано, але я не могла не помітити, що ти часто тримаєш руку на животі, - слідкую за її поглядом і розумію про що вона каже.

Моя долоня лежить поверх живота і здається, я вже не помічаю, як роблю це.

На самоті, я часто розмовляю з малюком, хоч він зараз більше схожий на пуголовка, і ніжно погладжую ще плаский живіт, наче він може це відчути, але на людях намагаюсь стримувати себе. 

- Я саме хотіла розповісти про це Славі, хай би як не склались наші з ним стосунки у майбутньому, та він батько, і має право знати, - відчуваю себе шльондрою, яка завагітніла від незнайомця, а тепер доводиться виправдовуватись. - Не дивлячись на те, що я ношу під серцем його дитину, на жаль, я не так добре знаю вашого сина, а тим паче я не знаю про його ставлення до дітей, а точніше якою буде його реакція на цю новину, - моя промова більше схожа на набір слів, та я не знаю як скласти до купи всі ті страхи, що крутяться в моїй голові.

- Я така щаслива. Нарешті, - витирає сльози жінка і кидається обіймати мене. Вона не розділяє моїх страхів, і вже готова прийняти цього малюка, лише повіривши мені на слово, що це дитина її сина.

Весь день, Галина Володимирівна, кидає на мене мрійливі погляди та посміхається. Добре, що гості відволікають її від моєї персони, інакше я б вже з глузду з'їхала від нервів. Те, що інша людина знає про мою вагітність на такому маленькому терміні, в той час, як я не можу наважитись розповісти про це Славі, трохи нарягає мене.

Слава сидить навпроти мене і це добре. Вперше мене це не дратує, бо саме зараз я рада трохи відгородитись від нього, і  стіл добре виконує свою роль. За столом лунають звичні розмови і я з цікавістю слухаю їх, але участі в обговоренні не приймаю.

Після чергового тосту, де батькам хлопців бажають міцного здоров'я та багато онуків, Галина Володимирівна не витримує і заводить розмову, про синів, від яких толку, що з козла молока, адже в її роки вона не має ще жодного онука. Андрій та Слава зітхають, бо скоріш за все, не вперше мама дорікає їм з цього приводу. 

- Мамуля, облиш. Та буде в тебе ще ціла купа онуків, - заспокоює її Андрій і закочує очі до гори. - Дурне діло, не хитре.

- Може і не хитре, але має наслідки, - незадоволено каже Слава і виглядає доволі серйозно. - Ви хоч уявляєте скільки дітей зараз перебуває під опікою держави, через те, що хтось вважає контрацепцію дурним ділом.