Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

Абакум покірливо нахилив голову, і вона почала перебирати пальцями його волосся. Він нагнувся ще трохи — йому здалось, що рука, яка гладила його голову, притягає до себе — і припав губами до її шиї.

Віолета злегка відхилилась — її обличчя пашіло. Вона погрозила йому пальцем.

— А що коли б увійшла тітка Йордана? — прошепотіла дівчина. — Що б вона подумала? — Потім раптом сказала голосно і спокійно, наче нічого не трапилось: — У вас, справді, немає ріжків. Проте це ще не значить, що вас не послав до мене сам сатана. Можливо, ви спеціальний посланець Люцифера і прийшли сюди, щоб ввести мене в жахливий гріх. Признайтеся!

— Признаюсь, — погодився Абакум.

— О, яка я нещасна! — з удаваним відчаєм зітхнула Віолета. Потім дзвінко розсміялась, але нічого більше не сказала, а тільки дивилась на нього весело, довірливо схиляючи свою голівку.

— Ну і чим же вони закінчаться? — спитав Абакум.

— Про що ви? — здивувалась вона.

— Ваші відносини з Асеном, — уточнив Абакум.

Віолета знизала плечима.

— Скажіть мені ви! Ви ж ясновидець! Усе можете!

— А ви послухаєте мене?

— Дідусь каже, що я маленька дівчинка, а маленькі дівчатка повинні бути слухняні і хороші. Слухаю, — і вона майже притулилась вухом до його губ. — Кажіть.

— Стережіться його! — шепнув Абакум.

Її м'яке волосся лоскотало йому обличчя.

— А ще? — так само ледве чутно спитала вона. Він поклав руку їй на плече, знову поцілував дівчину і одразу ж відійшов.

— А що коли б увійшла тітка Йордана? — погрозила пальцем Віолета. — Що б вона подумала?

Але цього разу в її очах не було сміху.

У наступні дні події розвивались так.

Другого ранку, ледве почало розвиднятись, внизу настійливо подзвонили. І хоч Абакум, який читав усю ніч, тільки заснув, він одразу почув дзвінок, стрепенувся і, не розплющуючи очей, прислухався. Три довгих, різких, з перервами дзвінки і, після невеликої паузи, знову те саме. «Три тире, — подумав Абакум, — літера «о» за абеткою Морзе». Умовний знак. Отже, до нього прийшли колеги з Державної безпеки. І раптом відчув, що груди його сповнюються радістю. Скочивши з ліжка, вибіг у вестибюль і подивився у вікно — обережність, незважаючи на знайомий сигнал, все-таки не була зайвою.

На ґанку стояв середній на зріст чоловік. Піднятий комір пальта і низько насунутий на лоб капелюх закривали від Абакума його обличчя. Та й ранок був туманний, мрячив дрібний дощик.

Коли Абакум висунувся з ^вікна, чоловік унизу інстинктивно здригнувся і підвів голову. Крізь мутну сіру пелену туману він не міг добре розглядіти обличчя вгорі. Та, мабуть, знаючи, що його розглядає, перехилившись через підвіконня, не хто інший, як мешканець другого поверху, крикнув не дуже голосно, але так, щоб Абакум зміг почути:

— Доки ти триматимеш мене під дощем?

Почувши знайомий голос, Абакум підскочив як ужалений. Серце його радісно забилося. Він зачинив вікно, швидко, мало не бігом спустився по сходах. Та коли взявся за ручку дверей, обличчя його знову набрало звичайного добродушно-поблажливого виразу.

Біля входу, трохи зсутулившись, стояв полковник Ванов. Вигляд у нього був кислий, але побачивши свого улюбленця, полковник не міг стримати сердечної, теплої усмішки, яка, наче промінь, ковзнула по його губах і блиснула в очах. Швидко ввійшовши у вестибюль, Ванов почекав, поки Абакум замкне двері, і тільки тоді подав йому руку. Полковник хотів обняти його, але Абакум сухо сказав: «Прошу мене пробачити», — кивнув стримано шанобливо і злегка торкнувся його пальців.

— Нічого, не турбуйся, — зітхнув Ванов, вішаючи на вішалку мокре пальто. — Це я повинен просити вибачення, що підняв тебе так рано.

Абакум жестом запросив гостя наверх, і той повільно почав підніматись по витих сходах.

У вітальні Абакум посадив полковника в крісло біля каміна, який ще не встиг охолонути за ніч, і, попросивши дозволу зварити кофе, вийшов у спальню. Поки його не було, Ванов з цікавістю оглянув кімнату, навіть визирнув з дверей на балкон і знов повернувся на своє місце.

— У тебе прекрасно! — задоволено зауважив він Абакумові. — Чи не почастуєш мене цигаркою? Дякую. Чудово влаштувався. По книжках видно, що тут живе працівник інтелектуальної праці. Професорська квартира. Пишеш? Ти казав мені про якусь книгу. Щось про старовинні пам'ятки. Посувається справа?

— Не дуже, — відповів Абакум із спальні.

— Он як? — полковник щиро здивувався. — Та в тебе ж тепер ідеальні умови. Що тобі заважає?

Абакум не відповів. Він розливав у чашки кофе і мовчав.

— Бува, не внучка сусіда заважає? — постукав по підлозі ногою полковник.

Принісши на підносі кофе, Абакум поставив чашку перед полковником, потім сів навпроти і почав набивати люльку.

— У внучки є наречений, — відповів він. — Режисер кінохроніки. Звуть його Асен Кантарджієв.

— Шкода, — промовив полковник. — Дуже шкода. Внучка — чудова дівчина і з хорошої сім'ї. Я знаю її батька.

— А нареченого? — спитав Абакум. — Нареченого знаєте?

Полковник заперечливо похитав головою.

Потім вони поговорили про погоду, про ревматизм, про зиму, яка вже стукала у двері. Ванов ще раз попросив Абакума почастувати його цигаркою і, закуривши, про щось задумався.

Абакум добре знав, що полковник чекає від нього питання, заради якого, власне, і прийшов сюди, і тому спитав:

— А як ідуть справи у вас в Управлінні? Багато роботи і турбот?

Милий чоловік! Він стоїчно витерпів цілих п'ятдесят хвилин, поки розмова, нарешті, торкнулася теми, що його найбільше цікавила.

— О, — відповів полковник, і втома раптом зникла з його очей. — У нас усе по-старому, як завжди, напружено й неспокійно. Нема затишшя на тихому фронті, на жаль! Роботи багато, особливо останнім часом. Жодного тижня не минає без тривоги.

— Вірю, — сказав Абакум. — Це видно по вашому обличчю. У вас тіні