Читати книгу - "Сповідь"

за все на світі я боюся гарних неодягнених жінок, у пишному вбранні вони встократ менш небезпечні. Мадемуазель де Мантон, до котрої я заходив пополудні, була завжди елегантна і справляла на мене враження таке саме приємне, але вже інакше. У неї було волосся попелястого кольору, вона була дуже гарненька, соромлива, білошкіра, у неї був чистий, дзвінкий і співучий, як флейта, голос, який, проте, ще не уповні розвинувся. На грудях у неї виднівся шрам від опіку окропом, і блакитна шийна хустинка не цілком його приховувала. Ця відмітинка іноді привертала мою увагу, і невдовзі я перестав помічати сам шрам. Мадемуазель де Шаль, друга моя сусідка, була цілком розквітлою, високою, широкоплечою і повнотілою дівчиною. Вона була гарна, але не красуня. Зате в ній можна було відзначити привітність, рівний характер і природну доброту. Її сестра, пані де Шарлі, найвродливіша жінка в Шамбері, сама більше не вчилася музики, вона брала уроки для своєї дочки, ще зовсім юної, але краса якої, що тільки зароджувалася, обіцяла зрівнятися з красою матері. На жаль, дівчинка мала рудаве волосся.

У монастирі Візитації у мене була ще одна учениця, молода француженка, прізвище якої я забув, але вона заслуговує на місце у списку тих, кому я віддавав особливу перевагу. Вона засвоїла повільний, протяжний тон черниць і цим самим протяжним тоном співуче висловлювала дуже дотепні речі, які зовсім не поєднувалися з її манерами. Втім, вона була ледача і не надто намагалася показувати свій розум – цю особливу милість вона виявляла не кожному. Лише через місяць чи два після початку наших занять вона вдалася до цього засобу, щоб зробити мене стараннішим, до чого я не міг привчити себе сам. Мені подобались уроки, коли я вже на них приходив, але мені не подобалося відчувати себе зобов’язаним іти на урок і необхідність приходити на призначену годину. Обмеження і підлеглість нестерпні мені у будь-якому вигляді, вони можуть змусити мене зненавидіти навіть саму втіху. Кажуть, у магометан удосвіта вулицями проходить людина, вигуками закликаючи чоловіків до виконання свого подружнього обов’язку. У ці години я був би поганим турком.

У мене було також кілька учениць серед буржуазії, і одна з них стала непрямою причиною зміни ставлення до мене, про яку я мушу розповісти, коли вже наважився зізнатися в усьому. Вона була дочкою бакалійника, і звали її мадемуазель Лар; це була справжня модель для грецької статуї, і я назвав би її найвродливішою дівчиною, яку тільки бачив, якби справжня краса могла бути без життя і душі. Її лінощі, холодність і байдужість доходили до неймовірних меж. Сподобатися їй чи розсердити її було однаково неможливо, і я певен, що, якби хтось зазіхнув на її честь, вона й не подумала б чинити опір, але не заради втіхи, а через дурість. Мати, не бажаючи наражати дочку на такий ризик, не відпускала її від себе ні на крок. Вона вчила її співу, приставивши до неї молодого вчителя, і робила все можливе, щоб якось її розворушити, але дарма. Поки вчитель спокушав дочку, мати, так само безуспішно, спокушала вчителя. Пані Лар була жвава подвійно – за себе і за свою дочку. У неї було маленьке, задирливе, пом’яте і рябе личко, з маленькими палаючими вічками, які були весь час червоні, бо майже завжди хворіли. Вранці, коли я приходив на урок, на мене вже чекала кава з вершками, і мати не проминала нагоди зустріти мене поцілунком у вуста, який мені хотілося з цікавості повернути її дочці, аби побачити, як вона до цього поставиться. А втім, усе це робилося так просто і наївно, що навіть коли з нами був пан Лар, загравання й поцілунки не припинялися. Лар був добродушна людина, справжній татусь своєї дочки, котрого дружина не обманювала лише тому, що в цьому не було потреби.

Всі ці ласки я, через свою звичайну дурість, приймав як знак чистої дружби. Проте іноді вони мені набридали, тому що жвава пані Лар бувала досить вимоглива, і коли я, проходячи вдень повз їх крамницю, не зупинявся, вона здіймала галас. Якщо я поспішав, то змушений був накидати гак, обходячи іншою вулицею, оскільки чудово знав, що вирватися від цієї персони не так легко, як зайти до неї.

Пані Лар дуже жваво цікавилася мною, і я міг не цікавитися нею. Її увага мене дуже зворушувала. Я розповідав про неї матусі, не роблячи з цього таємниці. Та якби навіть і була тут якась таємниця, я не міг би приховати її, бо приховати щось від матусі було для мене неможливо; моє серце перед нею було відкрите, як перед Богом. Але вона сприйняла все це зовсім не так просто, як я. Вона побачила залицяння там, де я бачив тільки дружбу, і вирішила, що пані Лар, вважаючи для себе за честь просвітити мене, так чи інакше доб’ється свого. Крім того, що вона вважала несправедливим, щоб якась інша жінка брала на себе турботу про виховання її власного учня, матуся мала й інші, вагоміші причини оберегти мене від пасток, у які могли заманити мене мій вік і моє становище. У той самий час на мене наставили пастку значно небезпечнішу, я уникнув її, але вона відчула, що проти небезпек, які без кінця загрожують мені, треба вжити всіх запобіжних заходів, що їх вона мала.

Графиня де Мантон, мати однієї з моїх учениць, мала славу жінки дуже розумної і дуже злої. Кажуть, що вона була причиною багатьох сварок, і одна з них мала фатальні наслідки для сім’ї д’Антремонів. Матуся була досить близька з пані Мантон, щоб знати її характер. Якось вона сподобалася комусь, на кого пані Мантон накинула оком, та звинуватила її в цій перевазі, хоча матуся аж ніяк не добивалась її і зовсім від цього відмовилась. З того часу пані Мантон багато разів намагалася нашкодити своїй суперниці, але це їй не вдавалося. Для прикладу я наведу один, найкумедніший випадок. Вони обидві поїхали за місто в товаристві кількох дворян, що жили по сусідству; серед них був і згаданий закоханий. Пані де Мантон сказала одному з чоловіків, що пані де Варенс просто манірниця, що в неї зовсім немає смаку, що вона погано одягається і що вона, як міщанка, закриває свої груди. «Що стосується останнього, – зауважив її співрозмовник, який любив пожартувати, – у неї є на те свої причини, я знаю: у неї на грудях родима пляма у вигляді величезного потворного щура,