Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Ну хоч ти не починай, — буркнув він, кинувши косий погляд на Германа.

Дівчина видихнула, її плечі здригнулись, коли напруга відпустила тіло. Вона глянула на них — у її очах блиснула неприязнь, але за нею ховалось розуміння, що опір марний.

— Ви справді не тямите, з ким зв’язались, — сказала вона, намагаючись втримати в голосі залишки впевненості. — Ми не просто бандити.

Максим прищурився, його цинізм вирвався назовні.

— Але й не Демони, — відрізав він. — Тож давай, викладай, хто ви такі.

Дівчина стиснула губи, її погляд ковзнув до Германа, потім назад до Максима. Вона явно відчувала тиск, але все ще намагалась триматись невимушено.

 Гаразд, — видихнула вона, її голос став тихішим. — Але я не можу просто так усе вам викласти.

Герман підняв брову, його тон просочився недовірою й легкою іронією.

— І чому ж ми маємо тобі вірити? — кинув він, склавши руки на грудях.

Вона повільно натягнула сорочку назад на плече, її рухи були обережними, ніби вона купувала собі час.

— Я можу допомогти вам із пошуками, — сказала вона, її погляд зупинився на Максимі. — Але спершу мені треба знати, що ви не приставите мені дуло до скроні, щойно я заговорю.

Герман хмикнув, його брова піднялась ще вище.

— А що з твоїми намірами? — уточнив він сухо. — Бо поки я бачу лише, як ти крутиш хвостом.

— У мене немає причин вам брехати, — відрізала вона, дивлячись прямо в очі Максиму. — Я хочу вижити. Як і ви.

Максим пирхнув, його усмішка стала кривою, сповненою сарказму.

— Забавно, як швидко ти переграла, — кинув він. — Спершу хотіла мене прирізати, потім спокусити, а тепер про виживання заспівала. Гнучка.

Дівчина піджала губи, її очі блиснули викликом, але вона не відвела погляду.

— Пустота змушує крутитись, — відповіла вона, знизивши плечима. — Іноді гра змінює правила. Ти ж знаєш.

Герман не стримав короткої усмішки, його тон став гострішим:

— Це точно. Але ти так і не сказала, чим нам допоможеш. Конкретно.

Вона нахилилась трохи ближче, її голос упав до шепоту, ніби стіни вокзалу могли підслухати:
— Я знаю, де їхнє лігво. У мене є інформація. Але мені потрібна ваша довіра.

Максим відступив на півкроку, його очі звузились. Він тримав дистанцію, пальці досі лежали на руків’ї пістолета.

— Довіра в Пустоті — привілей, — буркнув він. — Чому б нам не бути обережними з такими подарунками?

Дівчина склала руки на грудях, її губи стиснулись у тонку лінію.

— Без довіри тут не вижити, — сказала вона твердо. — Вибір за вами. Але якщо підете наосліп, Демони вас зжеруть і кісток не лишать.

Максим глянув на Германа, його брова ледь здригнулась — мовчазне питання. Герман знизив плечима, його голос став холодним, але спокійним:

— Якщо вона знає щось корисне, хай говорить, — сказав він. — Але один неправильний рух — і я сам перевірю, наскільки вона гнучка.

Дівчина стиснула кулаки, але кивнула. Її погляд затримався на Максимі, ніби шукаючи в ньому слабину. Пил осідав на підлогу, вітер гудів крізь тріщини в стінах, а амулет у кишені Максима здавався теплішим, ніж раніше. Щось у її словах пахло правдою — або добре замаскованою пасткою.

Максим відчув, як напруга в повітрі гудить, ніби дріт під струмом. Він зітхнув, його погляд став важким, задумливим.

— Довіра — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити, — сказав він, голос низький, але твердий. — У нашому світі вона — зброя, що в будь-який момент може вистрелити тобі в спину.

Він кинув погляд на Германа, шукаючи в його очах підтвердження, і продовжив:

— Кожного разу, коли довіряєш, ти підставляєш не тільки себе, а й тих, хто поруч. Ми вже платили за це кров’ю — у метро, на Палаці. Я не хочу знову наступати на ті ж граблі.

Дівчина похитала головою, її тон став різкішим, але з ноткою розуміння:

— Я знаю, звідки це в тебе. Але без довіри немає команди. А без команди Пустота вас зжере — рано чи пізно.

Максим стиснув щелепу, його очі блиснули холодом.

— Команда — це одне, — відрізав він. — А довіра — інше. Ми можемо йти разом, але кожне твоє слово я перевірю. Інакше нам усім кінець.

Герман кивнув, його голос був спокійним, але пронизаним сталлю:

— Макс правий. Довіра не падає з неба. Її треба заслужити, а на це потрібен час. Ми не граємо в добрих Сталкерів із тими, хто ставить себе вище нас.

Дівчина зітхнула, її плечі ледь опустились, але вона все ще тримала голову високо.

— Розумію, — сказала вона тихо. — Але іноді вижити — значить ризикнути.

Максим перевів погляд на полонених, що сиділи на колінах, їхні руки тремтіли за головами. Він ступив до них, його голос став холодним і рівним, як бетон під ногами:
— У нас тут ще двоє, які заслуговують на увагу. Якщо хочете дихати далі, раджу заговорити. Швидко.