Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Раптом вони відпустили мене. Почула перешіптування але не змогла вловити чітко слів.

— Гей, кажіть вголос, що таке?

— Потрібно більше... ти занадто сконцентрована та замкнута, — пробурмотів Топаз.

— Чого?

Про що більше? Куди більше? Я й так намагаюся не думати ні про що, але в голові все одно сотні думок одна гірше іншої.

Та відповіді я не отримала, натомість хтось взяв мене за підборіддя, та поклав обличчя в долоні. Я не встигла навіть подумати за це, як губи Рубера торкнулися моїх, швидко й відчайдушно. Я ледь не відстрибнула від несподіванки але він лише поглибив поцілунок, пальці занурилися у волосся, злегка стискаючи його, а друга рука міцно притримувала мене за талію.

Я такого точно не чекала!

Моє серце почало битися скажено, і я відчула, як у тілі з’являється іскра — мимовільне бажання відповісти взаємністю.

Коли він так само раптово відпустив мене, я швидко видихнула, в голові трохи паморочилося. Проте не встигла навіть оговтатися, бо в ту ж мить Рубер різко розвернув мене, й інша рука торкнулася моєї талії. Топаз, я впізнала його легкий аромат і відчуття на шкірі. Він нахилився й ніжно, але з не менш палкою пристрастю, поцілував мене.

Що?

У них  вийшло мене шокувати це точно. Я забула про все: заблокований зв’язок, зерна, купу хворих у сусідніх кімнатах. Здавалося, що час зупинився.

Топаз цілував по-іншому, не так агресивно як Рубер, але не менш проникливо. Його долоня обережно ковзнула по моїй шиї, притискаючи мене ближче, а в грудях прокотився приємний жар.

Після минулого разу він ніби віддалився... Здається, хтось із них провів із Топазом “серйозну розмову”, і він почав мене уникати.

Голова запаморочилася — від відчуттів, від шоку, від самої думки про те, що зараз відбувалося.

Я більше не могла думати.

Я могла тільки відчувати.

— Каті... ти світишся, — прошепотів він мені в губи.

— Я знаю... — видихнула я, досі запаморочена від поцілунку.

Топаз зняв пов’язку, і тільки тоді я зрозуміла, що це не метафора.

Від мене і справді йшло світіння.

Здригнувшись, я опустила погляд на руки й побачила, як від шкіри ллється м’яке сяйво — тепле, золотаве, майже як...

— Що це таке? Я ніби сонце проковтнула... — пробурмотіла я, розгублено дивлячись на свої долоні.

— Сонце? Це ж... — Топаз напружився та зиркнув на Рубера, ніби переконуючись, що той теж це бачить.

— Так, — підтвердив він. — Це доказ того, що той чоловік не заблокував твою силу. Наш зв’язок надто могутній для нього. Це можуть зробити з Елементами та Обраною лиш самі Величниі Коштовності. І як ми зараз переконалися — вони цього не робили.

Я відчула, як у грудях щось стислося.

— То чому ж я не можу з вами з’єднатися? — голос зірвався на шепіт.

Рубер спрямував на мене погляд, вивчаючий та сумний.

— А це ти нам скажи.

— Що?

— Цей блок... — він підійшов до мене, зупинившись зовсім близько, — він належить тобі.

Я відкрила рота, але не змогла вимовити ні слова. Мій? Злегка похитнулася, але Топаз підхопив мене за руку.

— Це неможливо... — мій голос був ледве чутним.

— Подумай, Каті, — його голос звучав рівно, але я відчувала в ньому впевненість. — Якщо хтось із нас міг би заблокувати свій зв’язок із Обраною, він би помер. Але ми тут, і твоя сила нікуди не зникла. Вона все ще в тобі.

— Ти все ще наша, — тихо, але рішуче додав Рубер.

— Але це означає...

Мої пальці тремтіли. Я сама створила цей бар’єр.

Сама відрізала себе від них. Але чому?

І як тепер його зламати?

***

Вони стояли в напівтемряві обійнявшись. Червоне, густе, мов свіжа кров вино було надто солодким, надто міцним, але вони всеодно приємно щурились. Смакуючи наслідки, які скоро настигнуть Вартових.

Не зрозуміли ті дурні, що це не просто атака, а демонстрація сили.

Прекрасний, вишуканий, і водночас зловісний подарунок мав засвідчити з ким вони матимуть справу.

Вона не втрималася і вмовила своє кохання показатися їм. Це мали побачити якомога більше людей — безпорадність їх кумирів та захисників. Бачити ворога так близько, що серце стискалося від страху.