Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— То ти любитель жахів? — спробувала я пожартувати, посміхаючись. — У моєму світі є фільми, від яких навіть чаклуни б злякалися.

— В Аларії жахів вистачає й без фільмів, — сухо відповів він. У його голосі була така холодна відстороненість, що я здригнулася. Він більше не здавався тим спокійним, теплим Вельмором, якого я знала.

— Я чогось не знаю? — обережно запитала я, намагаючись не здатися настирливою.

Вельмор на мить замовк, ніби зважуючи, чи варто мені відповідати. Потім сперся на стіл, його очі стали важкими й похмурими.

— Ти чула про Безсердечну? — нарешті запитав він.

Я кивнула. Нещодавно читала про неї, але ті історії були такими розмитими й страшними, що більше нагадували міфи.

— Вона викрала мого брата, — тихо сказав він.

Я застигла. Тепер стало зрозуміло, чому він малював її. Наче намагався зазирнути їй у душу через ці зображення.

— Батьки залишили мене з Луїзаром, а я відволікся на кілька хвилин. Коли я обернувся, його вже не було. Він був таким маленьким… — його голос затремтів. На мить я побачила справжнього Вельмора — не впевненого продавця, а чаклуна, який досі носить цей біль.

— Ти був дитиною, — сказала я після довгої паузи. — Не звинувачуй себе.

— Її так і не спіймали, — прошепотів він, ніби ця правда могла знищити його ще більше.

Я вагалася, чи варто підійти ближче, торкнутися його плеча. Але замість цього запитала:

— То ти збираєш усе це? — я кивнула на папку.

— Ми віримо, що вона досі жива. Що вона ходить серед нас і одного дня знову себе проявить.

— Ми? — перепитала я, відчуваючи, як холодок пробігся спиною.

— Є інші сім’ї, які теж зазнали втрат. Ми збираємо уривки інформації, але поки що це все, що в нас є, — відповів він.

Я одразу згадала Роану. Чи могла це бути вона? Але Роана зовсім не схожа на Безсердечну. Вона не боялася зморшок і мала зовсім інший характер. Але це нічого не означало. Аларія велика, і в ній вистачає відьм і чаклунів, які приховують свої таємниці.

— Уявляєш, вона десь ходить між нами, а мого брата вже давно немає, — сказав Вельмор. Його голос був сповнений болю й гіркоти.

Його слова пронизали мене, мов холодний вітер. Я згадала, що Вельмор був майстром — а більшість майстрів працюють у сторожовій варті. Ця думка не давала мені спокою.

— Чому ти не працюєш у варті? — запитала я. — Хіба не легше було б там розслідувати?

Він замислився, перш ніж відповісти:

— Я думав про це. Але мої батьки були проти. Вони хотіли, щоб я забув… відпустив. Відчуття провини мучило мене з дитинства, і вони вирішили, що робота у варті тільки погіршить це.

Його слова зависли в повітрі, змішуючись із ароматом лаванди та чорнил.

— Деякі злочини залишаються нерозкритими й досі, — сказав він після паузи. — Це гнітить. Моє дитинство було важким через втрату брата. Батьки вирішили, що я повинен почати нове життя.

Він опустив погляд, ніби згадуючи щось болюче.

— Коли я приїхав у Ральтен, то вирішив відпустити минуле, — його слова звучали просто, але в них ховалася глибока втома.

— Ти знаєш, я зовсім не розумівся на травах, — продовжив він. — Але Кассандр дав мені роботу. Наче відчув, що мені потрібно знайти своє місце.

Його погляд потеплішав, а я не могла позбутися думки про Кассандра. Чому він когось рятує, а когось викрадає?