Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Чаклун засміявся й узяв іншу баночку:

— У магічному світі ми довіряємо відчуттям. Якщо трава не пахне, як свіжа, — вона марна.

Знову пролунав дзвіночок за дверима. Я, думаючи, що це місіс Ламб, підхопилася готувати настоянку від кашлю. Проте дівчина, яка зайшла, зовсім не була відьмою і навіть Аларійкою. Хоча, судячи з її вигляду, вона явно хотіла такою бути.

Золотисте волосся Гвен спадало довгими хвилями, як у більшості молодих відьом. Воно блищало навіть у цій кімнаті, де в повітрі кружляв матовий порошок гібіскуса. Її зелені очі випромінювали стільки тепла й щастя, що я мимоволі відчула укол заздрості.

— Корі, можна тебе на хвилинку? — дружелюбно запитала вона.

— Я зараз, — кивнула я Вельмору й швидко побігла за Дейєю.

Дівчина була одягнена у ніжно-рожеву сукню з тонкого атласу, що переливався під світлом. На подолі сукні вишиті сріблясті квіти виглядали, ніби їх створили із справжнього місячного сяйва. Її черевички були прикрашені маленькими перлинками, а на запʼястях поблискували браслети з тонкими золотими ланцюжками. На шиї висіло намисто з підвіскою у формі пелюстки, яке, здавалось, випромінювало легке сяйво.

— Що таке? — запитала я, зупиняючись біля дверей на вулицю Пряній. — Моя мітка не пекла.

— Я прийшла передати тобі слова Роани, — відповіла Гвен своїм мелодійним голосом. Її обличчя на добре освітленій вулиці виглядало ще молодшим, майже дитячим. Скільки їй років? Вісімнадцять? Чи навіть менше? Як вона взагалі потрапила сюди?

— Кажи, — промовила я, примруживши очі.

— Третє завдання найскладніше, — почала вона, спокійно, але з ноткою тривоги в голосі. — Воно потребує великих вмінь, цілковитої точності й неосяжних можливостей.

Моя увага загострилася, а дихання на мить завмерло.

— Рівно через місяць, коли Аларія святкуватиме Золотистий день і в небі літатимуть сонячні жар-птиці, ти повинна принести зілля Сходження Долини. Мало хто здатний зробити його. Твоє завдання легке й непосильне водночас: ти не зможеш його приготувати, але цього й не потрібно. Змусь Кассандра Каннінгема зварити його, не кажучи для чого. Як тільки ти принесеш його, Роана перенесе тебе в світ смертних.

Я спокійно дослухала її й розсміялася.

— Це найлегше завдання з усіх, — відповіла я, відчуваючи, як серце радісно затріпотіло.

Гвен підняла брову так високо, що це виглядало неприродно.

— Сподіваюся, — недовірливо мугикнула вона. — Не забудь: зілля Сходження Долини.

— Так, я запамʼятала.

Гвен тріпнула своїм золотистим волоссям і, розвернувшись, почала відходити.

— Чому ти тут? — спокійно запитала я, затримуючи її ще на мить.

Вона зміряла мене поглядом, сповненим змішаної оцінки й цікавості, а потім відповіла:

— А чому ти не хочеш бути тут? Це найпрекрасніше місце з усіх, які я бачила. У світі смертних я не бачила нічого.

«У світі смертних». Вона вже говорила, як Аларійка.

— Але це не мій дім. Мене чекають вдома, — сказала я, хоча сама ледве вірила в це. — Ти зустрічала в Аларії ще когось із людей?

— Ні. Ти перша смертна, кого я зустріла. А я тут уже пʼять років.

П’ять років? Вона потрапила сюди ще дитиною. Тепер зрозуміло, чому Гвен так легко сплутати з відьмою — вона вбирала їх стиль роками.

— Але ж… — тихо прошепотіла я. — Ти швидко постарієш і помреш, а всі, кого ти знатимеш, залишаться молодими.

— Є багато способів продовжити життя, — підморгнула Гвен і зникла в натовпі.

Її слова дзвеніли в моїй голові, немов той дзвіночок на дверях.

Коли я повернулася до крамниці, повітря було наповнене ароматом старого пергаменту, чорнила й ледь відчутної гіркоти трав. Вельмор сидів за прилавком, зосереджено щось писав. Його рука швидко рухалася, залишаючи на папері нерівні лінії. Але як тільки я увійшла, він різко зупинився, метушливо почав складати папери й випадково скинув на підлогу цілу папку.

— Дозволь, я допоможу, — сказала я й, не чекаючи відповіді, присіла, щоб зібрати розсипані аркуші.

Вельмор застиг. Його рухи стали напруженими, а погляд — відчуженим. Я взяла кілька аркушів, але, перш ніж передати їх йому, моя увага зупинилася на одному з них. Лінії були грубими, але чіткими. Серед хаотичних штрихів вимальовувалася постать — химерна, без обличчя.

— Це записи Кассандра? — запитала я, але одразу зрозуміла, що помиляюся. Почерк був нерівний, а малюнки зовсім не відповідали його педантичному стилю.

Я затрималася на аркуші, намагаючись розгледіти деталі.

— Стривай… Я десь це бачила, — пробурмотіла я.

— Можна? — коротко запитав Вельмор, нахилившись до мене. Його пальці обережно, але наполегливо потягнули аркуш із моїх рук.

— Ще хвилинку, — відповіла я, вдивляючись у малюнок. Але Вельмор різко відвернувся, почав швидко й мовчки складати папери назад у папку.

У повітрі зависла важка тиша. Було ясно, що я побачила щось, чого не мала бачити.