Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Мабуть. Поки що я знаю не більше за вас.

— Але якщо хтось знав про неї, то він мав знати і про те, що там були ми?

— Не обов’язково.

— Ви там не були. Подекуди дерева ростуть так густо, що нічого не видно. Ви не уявляєте, що це за місце.

— Не уявляю, — визнав Фок. — Це правда.

Вони провели очима бусик шукачів, який виїжджав зі стоянки.

— Хай там як, — за хвильку промовила Брі, — я підійшла подякувати.

— За що?

— За справедливість до Бет. Вона казала, що розповіла вам про умовно-дострокове звільнення. Дехто, щойно почує таке, зразу робить висновки. Люди частенько вважають її гіршою, ніж насправді.

— Та нема за що. Як вона? Коли ми з нею розмовляли, вона здалася трохи пригніченою.

— А коли це було? — поглянула на нього Брі.

— Пару днів тому. Я побачив її біля колиби. Вона спостерігала за дощем.

— О! Вона не казала, — спохмурніла Брі. — Вона пила?

Фок на мить завагався, і цього виявилося достатньо, щоб Брі спохмурніла ще більше.

— Все ясно. Я так і думала. У неї стрес. Це очікувано.

— Думаю, вона випила тільки одну пляшку пива, — мовив Фок.

Брі похитала головою.

— Тільки одну. Тільки десять. Їй узагалі не можна пити, і крапка. Але в цьому вся Бет. Завжди хоче поводитися правильно, але ніколи їй це не вдається... — Брі, не договоривши, глянула повз Фока на адмінкорпус. На ґанку, поза зоною чутності, стояла постать, спостерігаючи за ними. Затісна куртка, коротке темне волосся. Бет. Цікаво, скільки вона вже там?

Фок помахав їй. За мить Бет піднесла руку у відповідь. Навіть з такої віддалі видно було, що вона не всміхається.

Брі переступила за ноги на ногу.

— Мені час повертатися. Дякую.

Зіпершись на машину, Фок спостерігав за Брі, яка рушила через стоянку. Бет на ґанку теж спостерігала. Вона не ворушилася, поки сестра не повернулася до неї.

День 3. Ніч суботи

У вухах Брі шуміло власне дихання. Алісу приперли до стіни.

Джил простягнула руку.

— Віддай телефон.

— Ні.

— Де він? У рюкзаку? Дай подивитися.

— Ні.

— Це не прохання.

Джил, нахилившись, схопила її наплічник.

— Агов! — Аліса спробувала відібрати, але його висмикнули з її пальців.

— Якщо вже тобі так кортить іти, можеш до біса забиратися, — сказала Джил і застромила руку в наплічник, а потім, невдоволено крекнувши, перекинула його й витрусила вміст на підлогу. — Ти — самостійна людина, і так тобі й треба буде, якщо дорогою здохнеш десь у канаві. Але телефон із собою ти не забереш.

— Господи.

Аліса присіла й заходилася збирати свої речі, які перекладала Джил. Волога фліска, компас, пляшка води. Телефону не було.

— Його тут немає.

— Він у неї в куртці, — почувся нізвідки голос Бет, і Брі здригнулася.

Загнана в кут Аліса притискала до грудей свої речі. Джил посвітила ліхтариком їй в очі.

— Він у тебе в куртці. Полегши нам завдання.

Аліса здригнувшись, відвернулася.

— Не чіпайте мене.

— Останній шанс.

Аліса нічого не відповіла. Й тут Бет кинулася на неї й обіруч учепилася в куртку.

— Годі дурниць, Алісо! Ви ж радо обшукали мої речі, коли вирішили, наче я щось ховаю...

Брі спробувала відтягнути сестру, а Аліса пручалася й вищала:

— Заберіть її від мене!

Бет залізла до неї в кишеню й, задоволено крекнувши, витягнула трофей і піднесла вгору. Телефон. Другою рукою вона відштовхнула Алісу.

Аліса заточилася, зробила кілька кроків — і тут кинулася вперед, намагаючись відібрати телефон. Жінки почали боротися і врізалися в стіл. Дзенькнув, упавши на підлогу, ліхтарик, і запала темрява. До Брі долинало кректання — бійка тривала.

— Він мій...

— Ану відпус...

— Годі! — почула власний крик Брі. Вона не була впевнена, до кого звертається. Щось важко підкотилося їй до ноги. Ліхтарик. Вона підняла його і потрусила — і світло знову спалахнуло, засліплюючи її. Вона незграбно розвернулася на звуки.

Аліса й Бет сплелися на підлозі. У плутанині рук і ніг Брі не могла розрізнити, хто є хто, а потім одна з них підняла руку. Брі хотіла крикнути, але запізнилася. У промені ліхтарика майнула розмашиста чорна тінь: це швидко й сильно опустилася рука Бет. Від виляску, з яким вона врізалася Алісі у вилицю, здавалося, затрусилися стіни.

Розділ 20

Кармен вийшла з адмінкорпусу, тримаючи в руках карту з позначкою — великим червоним хрестиком.

— Нам сюди, — сказала вона, сідаючи назад у машину. — Це далеченько, хвилин сорок. Найближче під’їхати можна Північною трасою.

Фок зазирнув у карту. Хрестик стояв посеред бушу. За декілька кілометрів на північ від нього зелену зону перетинала вузенька дорога.

Кармен пристебнула пасок.

— Сержант Кінг уже на місці. І, схоже, Марго Рассел також там.

— Не сама ж вона приїхала? — запитав Фок.

— Ні. Я бачила в адмінкорпусі Лорен. Сьогодні вранці їх обох привіз офіцер зв’язку. Марго досі відмовляється бачитися з татом. Він теж їде, але окремо.

Коли виїжджали зі стоянки, Фок помітив постать, яка спостерігала за ними крізь зачинені двері адмінкорпусу. Одна з близнючок, подумав він. Через напівтемряву важко було сказати, котра саме.

Їхали сільськими шляхами, й у кронах дерев свистів вітер, а Кармен заговорювала тільки зрідка, щоб дати вказівки. Дороги вужчали й вужчали, поки машина не почала підскакувати на погано заасфальтованому путівці, який вів до юрми поліціянтів і шукачів.

Тут аж гуло від дивної суміші занепокоєння й полегшення. Нарешті хоч якийсь прорив, хай і не зовсім такий, на який усі сподівалися. Вилізаючи з машини, Фок побачив червону пляму. Скраю групи лісників стояв Іян Чейз у флісці «Авторитетних пригод». Він був наче і з ними, і не з ними. Побачивши Фока й Кармен, він коротко кивнув і рушив до них.

— Добридень, є новини? Її знайшли? Ви тому приїхали?

Його очі раз у раз перебігали на буш і назад.

Фок зиркнув на Кармен.

— Ні, наскільки нам відомо.

— Але знайшли колибу, — Чейзові очі й досі бігали. — Тіло може бути неподалік.

— Або ні, якщо