Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Перевірмо ще раз наплічники, — сказала вона й сама не впізнала свого голосу.

— Що шукаємо? — спитав хтось, але вона не була певна, хто саме.

— Харчі. Ми всі голодні, а це тільки погіршує обстановку. Усі перевіряйте наплічники, кишені, все. Дуже старанно. Мав десь у нас завалятися батончик, чи пакет горішків, чи ще щось.

— Ми вже перевіряли.

— Перевірте ще раз.

Джил зловила себе на тому, що затамувала подих. Чути було шарудіння тканини та дзижчання змійок.

— Бодай для цього можна скористатися ліхтариками, Джил? — Бет увімкнула світло, не чекаючи на відповідь. Аліса вперше не почала сперечатися, і Джил подумки подякувала небесам. «Хоч би вони щось знайшли», — думала вона, копирсаючись у власному наплічнику. Одна-єдина перемога підніме дух до ранку. Джил відчула, що до неї хтось підійшов.

— Слід перевірити рюкзак Бет, — почувся у вусі Алісин голос.

— Агов! — на стінах затанцювало світло ліхтарика. — Я все чую, Алісо. У мене нічого немає.

— Ти і вчора так казала.

Бет через усю кімнату спрямувала світло Алісі в обличчя.

— А що таке? — Аліса здригнулася, але не відступилася. — Хіба не це сталося? Вчора ти збрехала, сказавши, що не маєш нічого їсти. А насправді мала.

Гучне дихання.

— Ну, сьогодні я не маю.

— Тоді ти не заперечуватимеш, щоб ми перевірили, — Аліса підбігла й висмикнула наплічник у Бет з рук.

— Агов!

— Алісо! — втрутилася Брі. — Дайте їй спокій. У неї нічого немає.

Не звертаючи на них обох уваги, Аліса розкрила наплічник і застромила в нього руку. Бет схопила його і смикнула з такою силою, аж заламала Алісі руку.

— Чорт! Обережніше! — Аліса потерла плече.

У сяйві ліхтарика очі Бет здавалися величезними й чорними.

— Це ви обережніше. Ви мене дістали під зав’язку.

— Тобі ще пощастило, бо мене дістало все. Оце все. Я забираюся звідси завтра на світанку. Хто хоче зі мною — ласкаво прошу. А всі решта хай лишаються тут і сподіваються на диво.

У голові Джил калатало від болю. Вона прочистила горло. Голос звучав неприродно, як чужий.

— Я вже сказала: ми не розділятимемося.

— А я вже теж сказала, Джил, — мовила Аліса, розвертаючись до неї, — на цьому етапі мені байдуже, що ти собі думаєш. Я забираюся.

Джил спробувала вдихнути, але в грудях здавило. Здавалося, в легенях геть нема повітря. Вона похитала головою. Вона так сподівалася, що до цього не дійде!

— З телефоном ти нікуди не підеш.

Розділ 19

Ще до світанку Фок уже знову сидів за кермом. Він зупинився під багатоквартирним будинком Кармен. Було вже темно, коли вона декілька годин тому пішла від нього, і зараз досі темно. Вона вже чекала на тротуарі, готова їхати, й залізла в машину, нічого не кажучи. Все було сказано ще вчора ввечері після дзвінка сержанта Кінга.

— Як удалося розшукати колибу? — поцікавився Фок, коли Кармен повісила слухавку.

— За підказкою. Він не вдавався в подробиці. Каже, поки ми приїдемо, він знатиме більше.

Коли Фок подзвонив на роботу, на тому кінці дроту довго мовчали.

«Як гадаєте, її знайдуть живою?» Фок не знав. «Якщо її знайдуть живою, вона може багато чого вибовкати». Так, може. «їдьте туди. Не забувайте, що нам і досі потрібні контракти». Ні, Фок навряд чи про таке забуде.

Вони з Кармен знову кермували по черзі. Як і минулого разу, дороги вдовж уже знайомих пасовиськ здебільшого були порожні, але цього разу, подумалося Фокові, поїздка здалася набагато довшою.

Коли нарешті під’їхали до заповідника, Фок побачив зеленкувате сяйво з заправки й заїхав туди. Йому пригадалися слова, сказані минулого разу чоловіком на касі. «Коли знаходиш намет чи речі, далі обов’язково буде труп». Але, зайшовши у двері, він кліпнув. На касі сиділа жінка.

— А де той чоловік, що був раніше? — поцікавився Фок, передаючи їй картку.

— Стів? Захворів.

— Коли?

— Сьогодні вранці.

— А що з ним?

Жінка дивно подивилася на нього.

— Звідки мені знати?

Віддавши йому картку, вона відвернулася. Ще один міський бовдур.

Фок забрав картку. Ідучи до машини, він відчував на собі погляд жінки. Згори на подвір’я з байдужим виразом дивилося циклопічне око камери спостереження.

*

Якщо раніше на турбазі було людно, то нині стало взагалі завізно. Кругом виднілися світловідбивні жилети й мікроавтобуси преси. Не було де й припаркуватися.

Фок висадив Кармен біля входу в адмінкорпус, а сам поїхав шукати вільного місця. Сержант Кінг сказав, що залишить вказівки в адміністратора. Фок повільно доповз до кінця ряду та змушений був стати посеред дороги, підперши бусик лісників.

Чекаючи, він вийшов з машини. Було навіть холодніше, ніж перед тим, і він застебнув куртку. На тому кінці стоянки, далеко від руху, виднілася тиха й порожня стежка до водоспаду Мірор-Фолз.

— Добридень.

Почувши голос, Фок розвернувся. В першу секунду він не впізнав дівчини. В іншій обстановці вона була не схожа на себе.

— Брі! Вас уже виписали?

— Так, учора ввечері. Слава Богу. Мені вже там бракувало повітря.

Її темне волосся ховалося під шапкою, а від холодного вітру щоки розчервонілися. Зараз, подумалося Фокові, вона була справжня красуня.

— Як рука?

— Все гаразд, дякую. Ще трохи болить, — вона кинула погляд на пов’язку, яка стирчала з рукава куртки. — Я більше переймаюся всім іншим. Ми з Бет сьогодні вже їдемо. На завтра у мене призначено прийом у лікаря в Мельбурні, але... — Брі озирнулася на гурт шукачів, які саме сідали в бусик. Вона прибрала з очей пасмо волосся. Фок зауважив, що обламані нігті охайно підпиляні.

— Колибою ж не користувався Мартин Ковач, правда? — Брі й не намагалася приховати страх у голосі.

— Не знаю, — чесно сказав Фок. — Думаю, зараз це спробують визначити.

Брі заходилася гризти охайно підпиляний нігтик.

— Що буде тепер, коли її знайшли?

— Думаю, пошуки зосередять на прилеглій території. Шукатимуть якихось слідів Аліси.

Цілу хвилину Брі нічого не казала.

— Знаю, історія з Ковачем трапилася давним-давно, але ще хтось точно знав