Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Попри воєнне лихоліття, попри занепад міста — після вбивства цісаря й переходу влади до рук британців, — Прага все-таки зберігала колишню загадковість і велич. Навіть я, Бартімеус — однаково байдужий до всіх цих людських пекельних закутків, де мені випадало перебувати в ув’язненні, — навіть я визнаю, яка вона гарна: будинки пастельних кольорів, з високими крутими червонястими дахами, що густо купчаться навколо шпилів та дзвіниць незліченних церков, синагог і театрів; широка сіра річка, що в’ється містом, і численні перекинуті через неї мости — кожен у власному дусі, залежно від смаку бідолашного джина, що зводив його[37]; і, нарешті, цісарський замок, який похмуро височить на пагорбі.

Хлопець ішов мовчки. Не дивно — досі він майже ніколи в житті не залишав Лондона. Мені здалося, що він озирається довкола в німому захопленні.

— Що за моторошне місто! — сказав він нарешті. — Отут би стала в пригоді програма Деверо з очищення нетрів!

Я поглянув на нього:

— То Золота Прага не чарує тебе?

— Еге ж... тут таке безладдя!

Він сказав правду: що глибше заходиш до Старого Міста, то вужчі й заплутаніші стають вулички, з’єднані між собою цілою системою завулків і прохідних дворів, над якими так нависають карнизи, що сонячне світло майже не сягає бруківки. Туристам цей мурашник, напевно, подобається; мені ж, як колишньому тутешньому жителеві, ці завулки завжди видавалися втіленням плутаної марноти всіх людських прагнень. Що ж до Натаніеля, молодого британського чарівника, який звик до широких одноманітних магістралей Вайтголлу, то йому це місто справді здавалося напрочуд безладним і дурним.

— Тут жили великі маги! — нагадав я йому.

— То було давно, — сумно заперечив він. — А це — зараз.

Ми пройшли Кам’яний міст, із його давньою башточкою на східному березі. Довкола ветхої башточки кружляли кажани, а в горішніх вікнах мерехтіли вогники свічок. Навіть тепер, пізньої пори, на мості було гамірно: кілька старомодних автомобілів з високими, вузькими капотами й незграбними відкидними верхами; безліч вершників — чоловіків і жінок; люди з волами або візками, повними овочів чи барилець із пивом... На чоловіках були здебільшого м’які чорні капелюхи французького кшталту — вочевидь, відтоді, як я був тут востаннє, празька мода помітно змінилася.

Хлопець зневажливо скривився:

— До речі, я дещо пригадав... Краще покінчити з цим фарсом якнайшвидше.

У нього з собою був шкіряний рюкзачок. Хлопчина порився у ньому — й дістав великого м’якого капелюха. Пошукавши ще трохи, витяг зібгану й криву пір’їну. А тоді підняв цю пір’їну так, щоб її було видно в ліхтарному світлі.

— Як по-твоєму, якого кольору це перо? — запитав він.

Я поміркував:

— Не знаю. Мабуть, червоне.

— Якого відтінку? Мені потрібен точний опис.

— Е-е... цеглясто-червоне? Вогнисто-червоне? Червоне, як помідор? Як сонячний опік? Його можна назвати як завгодно...

— То не криваво-червоне? — він вилаявся. — Мені забракло часу — нічого кращого я не знайшов! Доведеться якось обходитись.

Устромивши перо в капелюх, він надяг увесь цей витвір собі на голову.

— А це тобі навіщо? — поцікавився я. — Чи не залицятись, часом, до гарненьких пражанок? Не раджу — ти в ньому схожий на дурня.

— Це заради справи, будь певен. Та й задум це не мій. Ходімо, скоро вже північ.

Від річки ми повернули вглиб Старого Міста — туди, де гетто зберігало найпотаємніші секрети Праги[38]. Будинки ставали дедалі нижчі й занедбаніші і тулились один до одного так тісно, що деякі з них стояли тільки завдяки сусідській підпорі. Наш із хлопцем настрій дорогою змінювався в протилежних напрямах. Моя сутність повнилася силою — і від магії, що струменіла з давнього каміння, і від спогадів про колишні подвиги. Натаніель, навпаки, похмурнішав і бурчав собі під ніс, мов сварливий дідуган.

— Може, все-таки поясниш мені, куди ми йдемо? — запитав я.

Він позирнув на годинник:

— За десять дванадцята... Коли вдарять куранти, мені треба бути на старому цвинтарі. Ще один цвинтар! Тільки подумай! Скільки тут цих цвинтарів?.. Я повинен там зустрітися з нашим шпигуном. Він упізнає мене за цим капелюхом, а я його — за «особливою свічкою», — він підняв руку. — Ні, не питай: я сам нічого не знаю. Цей чоловік може вивести нас на тих, хто вміє оживляти ґолемів.

— Ти думаєш, у Лондоні хазяйнує чарівник-чех? — запитав я. — Це аж ніяк не факт.

Хлопчина кивнув — чи принаймні ворухнув головою під своїм величезним капелюхом:

— Звичайно. Глиняне око з Лавлейсової колекції поцупив хтось із своїх. У нашому колі орудує зрадник... Але відомості про те, як користуватись цим оком, запевно надійшли з Праги. У Лондоні такого ще ніхто не робив. Можливо, цей шпигун допоможе нам... — він зітхнув. — Хоча навряд. Людина, що зве себе Арлекіном, вочевидь, давно вже не при здоровому глузді.

— Не більше, ніж усі ви, з вашими дурними фальшивими іменами, пане Мендрейку. А що робити мені, поки ти розмовлятимеш із цим добродієм?

— Сховатися й пильнувати. Ми на ворожій території, тож я не маю довіри ні до Арлекіна, ні до будь-кого іншого. Ось, здається, й цвинтар... Краще переміни подобу.

Ми вийшли на бруковану площу, зусібіч оточену будинками з маленькими чорними віконцями. Перед нами були сходи, що вели до прочинених залізних воріт у скривленій огорожі. За ворітьми, мов гнилі зуби, височіли нерівні надгробки старого празького цвинтаря.

Цвинтар був не більший, ніж п’ятдесят на п’ятдесят метрів, — чи не найменший у місті. Проте користувались ним багато століть, ховаючи й ховаючи нових небіжчиків, і це надавало йому особливого духу. На цій латочці землі було поховано стільки людей, що могили робили багатоповерховими, ставлячи одну труну зверх іншої — аж поки врешті поверхня цвинтаря піднялася на два метри. Надгробки стирчали один біля одного: великі нависали над малими, а малі наполовину западалися в землю. Одне слово, цей цвинтар — із його відвертим безладдям — був ніби навмисне створений для того, щоб розлютити охайного Натаніеля[39].

— Ну ж бо! — промовив він. — Я чекаю!

— Та невже? А мені й не видно під оцим твоїм капелюхом...

— Обернися на отруйну гадюку, чи на чумного пацюка, чи на іншу