Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

моє трагічне життя було сповнене лише мистецтвом, філософією і божевіллям. Тієї ночі мене заспокоювали сусіди і поліція, а лікар виписав щось, щоб мене втихомирити; ніхто не бачив тієї жахливої події, що сталася у цій кімнаті. Їх не зворушило те, що трапилося з моїм другом, але те, що вони знайшли на дивані у студії, змусило їх засипати мене похвалами, від яких мені стало гидко, і зараз за мною скрадається слава, яку я зневажаю; лисий, сивобородий, згорблений, паралізований, одурманений наркотиками і зламаний, я годинами просиджую, поклоняючись і молячись знайденому ними предмету.

Вони не повірили, що я продав свою останню статуетку, і захоплено вказали на річ, яку сліпучий стовп світла полишив холодною, закам’янілою і безголосою. Це все, що залишилося від мого друга; друга, який вів мене до божевілля і катастрофи, — богоподібна мармурова голова, яку могла породити хіба давня Еллада, сповнена тією молодістю, що непідвладна часу, з вродливим, обрамленим бородою обличчям, вигнутими в усмішці губами, чолом Олімпійця і густими пасмами хвилястого волосся з вінком із макових квітів. Вони кажуть, що те несьогосвітнє обличчя я виліпив із двадцятип’ятирічного себе самого; але на мармуровій основі грецькими літерами вирізано інше ім’я — ΎΠΝΟΣ.

Що приносить мiсяць

Я ненавиджу місяць — я навіть боюся його, бо іноді, коли він освітлює те, що я знаю і люблю, воно стає мені незнаним і відразним.

Це сталося примарного літа, коли місяць осявав старий садок, яким я прогулювався; примарного літа наркотичних квітів і вологого моря зелені, які приносять дикі і барвисті сни. І коли я прогулювався біля неглибокого, кришталево чистого струмочка, то побачив дивні підсвічені жовтим світлом брижі, ніби невтомна течія несла ці спокійні води до дивних океанів у інші світи. Тихі і блискучі, ясні і зловісні, ті прокляті місяцем води квапились хтозна-куди; а з їхніх звивистих берегів дурманний нічний вітер одну за одною зривав білі квіти лотоса, які у відчаї падали у течію, крутячись вже далеко під вигнутим різьбленим мостом і озираючись назад з моторошним умиротворенням застиглих, мертвих облич.

І поки я біг уздовж берега, толочачи поснулі квіти безжальними ногами, божевільний від жаху перед незнаними речами і суцвіттями мертвих облич, я побачив підмісячний сад, що не мав кінця; там, де за дня стояли стіни, зараз тяглися обшири дерев і стежинок, квітів і кущів, кам’яних ідолів, пагод і меандрів осяяного жовтим світлом потічка, що струмував повз трав’янисті береги під химерними мостами з мармуру. І вуста мертвих облич лотосів сумно шепотіли, благали мене йти слідом, і я не збавляв кроку, доки струмок не став річкою і не з’єднався посеред боліт, порослих рогозом, що хитався на вітрі, і обмілин з блискотливим піском і берегом широкого й безіменного моря.

Над тим морем сяяв ненависний місяць, а над його безголосими хвилями линули дивні запахи. І я дивився, як зникали обличчя-лотоси, і відчайдушно хотів знайти сіті, щоб зловити їх і вивідати у них таємниці, які з настанням ночі приносить місяць. Але коли місяць покотився на західний пруг, а тихий відплив оголив похмурий берег, я побачив у тому світлі старі шпилі, що здіймалися над хвилями, і білі колони, прикрашені гірляндами зелених водоростей. І знаючи, що до цього затонулого місця приходять усі мертві, я затремтів і вже не хотів говорити з обличчями лотосів.

А все ж коли я побачив, як далеко у морі з неба спускається чорний кондор, щоб спочити на розлогому рифі, я схотів розпитати його про тих, кого я знав, коли вони ще були живі. І я б запитав його, якби він не був так далеко, але він і справді був неблизько, так що я його зовсім не бачив, коли він наблизився до того величезного рифу.

Тож я дивився, як приплив відкочується під утопельником-місяцем, і бачив виблиски шпилів, веж і дахів того мертвого затонулого міста. І поки я дивився, намагався не вдихати гнітючого смороду мертвого світу; направду, в цьому забутому місці поза простором і часом збиралася вся плоть кладовищ, щоб жирні морські черви її пожирали і ситились нею.

Над цими жахіттями ненависний місяць висів уже геть низько, але жирним морським хробакам не потрібен місяць, щоб жерти. І доки я дивився на брижі, що їх здіймала метушня черви на дні, я відчув новий жах з далини, де злітав кондор, немов моя плоть першою відчула його, ще до того, як змогли побачити очі.

І моє тіло не марно тремтіло, бо коли я підвів очі, то побачив, що води відринули аж ген далеко, оголивши більшість рифу, частина якого виднілася раніше. І коли я побачив, що цей риф був лише чорною базальтовою короною жахливої істоти, страхітливе чоло якої зараз сяяло у тьмавому світлі місяця і жахливі копита якої місили пекельний намул на глибокому дні, я закричав, і кричав доти, доки обличчя не піднялось над водами, доки сховані раніше очі не поглянули на мене, відвівши погляд від хитрого і зрадливого жовтого місяця.

І щоб порятуватися від цієї безжальної істоти, я радо і без вагань поринув у смердючі глибини, де серед порослих водоростями стін і затонулих вулиць на мерцях світу бенкетували жирні морські хробаки.

Азатот

 Коли світ постарів, а люди розучилися дивуватися; коли сірі міста піднеслися до задимленого неба огидними похмурими хмарочосами, в тіні яких ніхто не міг навіть мріяти про сонячне світло чи квітучі весняні луги; коли наука здерла із землі серпанок її краси і поети більше не оспівували нічого, окрім химерних фантомів, яких вони спостерігали затуманеними, заглибленими у самих себе очима; коли це трапилося і дитячі надії назавжди покинули людей, з’явився чоловік, який вирушив у потойбічні світи на пошуки мрій, що залишили землю.

Про ім’я і помешкання цього чоловіка написано небагато, бо ці знання походили ще із часів, коли світ тільки починав прокидатися; та втім, про те й інше відгукувалися як про щось маловідоме. Достатньо лише знати, що він проживав у місті з високими мурами, де панували безбарвні сутінки, і що він цілими днями тяжко працював у напівмороку й безладі, повертаючись увечері додому, до кімнати, єдине вікно якої виходило не на поля і ліси, а на похмурий двір, де з таким самим тупим відчаєм на нього витріщалися інші вікна. Звідси було видно лише стіни і вікна, хіба що можна було висунутися і глянути вгору на крихітні зорі, що пропливали небом. І оскільки самі лише стіни і вікна рано чи пізно доведуть до божевілля чоловіка, який багато мріє і читає, то мешканець тієї кімнати щоночі звішувався з підвіконня і дивився вгору, щоб хоч мигцем побачити щось, що не належить цьому світу з його безсонням і міською сірістю. Через кілька років він почав давати імена мандрівним зорям і проводжати їх замріяним поглядом, коли вони журно зникали з небосхилу; аж доки його очам не відкрилося багато таємниць, про які звичайні люди навіть не підозрюють. І ось однієї ночі, подолавши величезну прірву, омріяні небеса схилилися над вікном самотнього споглядача, щоб змішатися із задушливим повітрям його кімнати і зробити його частиною своїх легендарних див.

До його кімнати увірвалися нестримні потоки фіолетового опівнічного сяйва, яке мерехтіло золотим пилом; вогненна курява, що прилетіла з потойбічних вимірів, була сповнена неземних ароматів.