Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Ліка.

Життя входило до більш-менш зрозумілої колії. Наскільки це можливо, живучи пліч-о-пліч із засранцем.

Кілька днів я майже не з'являлася в його квартирі: з ранку до вечора моталася співбесідами, блукала інтернетом у пошуках потрібних мені контактів, а потім, сидячи в парку недалеко від Іванового будинку, обдзвонювала всіх, кого вдалося знайти.

Зі спонсорами поки що не складалося: більшість ввічливо відмовляли, лише деякі пообіцяли порадитися з керівництвом та передзвонити, на що особливої надії не було.

Але сьогодні успіх посміхнувся на співбесіді - в одній з чотирьох ветеринарних аптек, в яких я побувала, мною зацікавилися. Я успішно пройшла співбесіду, і мені призначили тестовий термін – тиждень. За тиждень я мала вивчити масу інформації про асортимент, категорії препаратів, діючі речовини, діагнози, терміни придатності, дозування, аналоги, невідкладні стани, а також роботу з торговим обладнанням і касовим апаратом. І після того, як все це хоч якось укладеться в голові, я муситиму скласти тест.

Як все це в себе впхнути, я уявляла слабо, але й часу даремно втрачати не стала: вивчати видані мені інструкції почала вже по дорозі в автобусі, потім продовжила в тому самому парку, до глибокого вечора.

Знаю, набагато зручніше було б повернутися додому, замкнутись у кімнаті та зубрити собі спокійно. Але в тому й річ, що спокійно не виходило. Нічого не виходило.

Навіть не бачачи його, я все одно відчувала, що він поряд. У сусідній кімнаті, або в якійсь іншій. Чула, як він ходить сюди-туди, слухає музику, приймає душ, йде з дому і повертається.

Це відволікало. І бентежило. Викликало незручність. Розбурхувало уяву…

Всі ці його погляди та розлогі натяки. Я не знала, як реагувати, я була до цього не готова. І те, що він весь час виявлявся так близько, і так дивився…

Боже, як він дивився! Земля йшла з-під ніг, і я ніби плавилася - того й дивись розтечуся біля його ніг.

І це мене зовсім не влаштовувало. Мені було настільки некомфортно, (і, чесно кажучи, трошки страшно) поряд з ним, що на якусь мить я навіть подумала, чи не плюнути на всю цю витівку і чи не поїхати додому. Але одразу ж погнала ці думки геть. Батько на мене не чекав: по-моєму, він навіть зітхнув з полегшенням, коли я зателефонувала і набрехала, що залишусь на літо в гуртожитку, походжу на додаткові заняття з права, підтягну навчання.

Та й відчувати себе такою слабачкою було неприємно: невже якийсь тимчасовий дискомфорт може так легко збити мене зі шляху, коли я так близько до мети? Невже я настільки боягузлива? Ці думки я теж відігнала – самобичування на сьогодні заплановано не було.

Просиділа в парку поки не почало сутеніти, і зазбиралася додому, коли вже від кількості інформації, яка ввалюється в голову, почало ламати скроні.

Спекотний літній день відступав, і на місто опустилася довгоочікувана вечірня прохолода. У парк висипалися люди – матусі з дітьми, парочки, самотні бігуни. Я простежила очима за високою спортивної статтю хлопця, який пробігав повз мою лаву, і на думку спала здорова думка, що настав час і мені зайнятися спортом. Пробіжка зараз була б дуже доречною – і голову провітрю, і заразом буде привід ще менше перебувати в квартирі поруч із засранцем.

Вдихнула і попленталася у бік будинку.

Зайшовши в квартиру, тихо як мишка прокралася в кімнату, швидко переодяглася, натягла кросівки і прошмигнула назад на вихід.

Останнім часом мої тренування не відрізнялися ні регулярністю, ні старанністю. Та й біг був більше схожий на швидку ходьбу. Але це мені, мабуть, і подобалося – привести організм у тонус, струснутись, освіжити голову без напруження та пихтіння на тренажерах – саме те для таких лінивих, як я.

Дякувати богу, моє тіло не було схильне до повноти, - спасибі маминим генам, - і я могла спокійнісінько балуватися солодощами і не повніти. А то б не знаю, що б я робила з зайвою вагою, коли мені іноді ліньки навіть на п'ятий поверх пішки піднятися.

Бігати мені подобалося, але тільки за настроєм, у спокійному ритмі та нечасто.

Тому зараз мої м'язи буквально-таки запротестували, щойно я пробігла всього пару сотень метрів, і дихання відразу збилося. Вирішивши себе не силувати неочікуваною для організму виснажливою роботою, я перейшла на повільну ходьбу.

Високий хлопець, якого я вже бачила тут, поки читала, сидячи на лаві, досі продовжував бігати, і вже вдруге, доки я "прогулювалася", обігнав мене, закінчуючи коло.

Я мимоволі захопилася. Ну й тіло. Ні грама жиру, лише рифлені м'язи, обтягнуті шкірою. Ноги – точно вилиті зі сталі. Рівна спина і сильні руки, що нехарактерно для бігунів. Потужна шия, світле волосся та очі... Ой-ой, очі?

- Привіт. - Білозубо посміхаючись кинув хлопець, повернувшись до мене обличчям і продовжуючи сповільнений біг задом наперед.

- П-привіт. - Промимрила я, страшенно зніяковівши від того, що хлопець застукав мене за таким відвертим розгляданням.

- Не бачив тебе тут раніше. – помітив блондин, з цікавістю дивлячись у моє обличчя.

  - Та я тут... Нещодавно заїхала. Ненадовго. - посміхнулася я, нарешті беручи себе до рук.

- Я так і зрозумів. – кивнув хлопець, повертаючись і прилаштовуючись збоку, переходячи на крок. – А де оселилася?