Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

Кіра

— Кого я бачу! — чую незнайомий чоловічий голос, варто нам вийти з автомобіля. — Я думав, що ти не приїдеш!

Власник голосу показується за кілька миттєвостей. Він виходить із тіні на світло, яке відкидає ліхтар на асфальт, і простягає Кирилу руку.

— Радий бачити, — відказує Багров.

— Я Богдан, — чоловік простягає мені руку й усміхається.

— Кіра, — вкладаю долоню в його й ледве відчутно потискаю.

У відповідь Богданові неможливо не усміхнутися. Він буквально заряджає своїм позитивом. Викликає прихильність з першої хвилини знайомства. У нього широка щира усмішка, чіпкий погляд, який за мить мене просканував і оцінив.

— Кіра, отже, — він переводить погляд на Кирила. — Оригінально.

— Заткнися, — відмахується Багров, чим викликає в мені усмішку.

Бодя безперечно провів аналогію з нашими іменами, і його явно це потішило. І мене чомусь також.

— Слова Боді можеш не сприймати серйозно, — шепоче Кирило, схилившись до мого вуха.

— Чому ж?

— Він у компанії щось на зразок місцевого блазня.

— Я все чую, — каже Бодя. — І бути веселим, до речі, корисно для життя. Втім, тобі цього не зрозуміти. Ти в нас завжди серйозний великий бос.

Богдан веде нас брущатою освітленою доріжкою, але вона якось різко закінчується й ми ступаємо на розсипаний під ногами гравій. Я різко чіпляюсь за Кирила.

— Темряви боюся, — кажу так, щоб почув тільки він.

Кирило обіймає мене за талію, і я відразу чіпляюсь за його руку, щоб навіть не подумав прибирати. Він і не думає. Переплітає наші пальці, ледве відчутно їх стискає. Ми йдемо так кілька хвилин, після чого потрапляємо на галявину, де горять гірлянди, світлодіодні стрічки та кілька садових ліхтариків. У центрі стоїть стіл із напоями та їжею, навколо сидить троє осіб і всі вони з цікавістю на нас дивляться. Мені стає ніяково, тому що я відразу ж помічаю, що значно молодша за них усіх. З Кирилом я цього не відчуваю, а з ними впадає у вічі. Можливо, через жінок, тому що саме вони дивляться на мене, як на інопланетянку.

— Доброго вечора, — першим вітається Кирило.

У відповідь усі мовчать, а потім вибухають реготом.

— Доброго вечора, блть! — вигукує Борис. — Ти б ще «шановні панове» додав.

— Привіт, Кір, — з-за столу встає ще один чоловік і простягає Кирилу руку, через що йому доводиться перестати мене обіймати й відповісти на потиск.

— Привіт, Тар.

— Привіт, Кириле, — майже водночас вітаються дівчата.

— Познайомиш зі своєю супутницею? — запитує в Кирила Тар.

— Знайомтеся, — нарешті каже Багров. — Це Кіра.

У машині ми домовилися з Кирилом, що він представить мене на ім’я. Я не його кохана, не наречена, не дівчина, скоріше мені підходить визначення коханка, але їх, начебто, не приводять на зустріч із друзями, тому ми зійшлися на тому, щоб ніяк не афішувати те, що між нами відбувається.

Проте зараз я нервую, тому що бачу пильні погляди жінок і розумію, що їм цікаво. Чоловікам, за великим рахунком, байдуже. Вони й так усе чудово розуміють, а якщо захочуть дізнатися — запитають у Кирила віч-на-віч.

— Олена, — царствено тягне супутниця Тара.

— Людмила, — представляється інша дівчина.

Вона, на відміну від Олени, мені подобається. Скромна, спокійна, я навіть сказала б проста, на перший погляд, навіть занадто. І вона молодша. Старша від мене, звісно, але не дуже. А ось Олена відчуває свою перевагу. На мене вона відразу ж дивиться зверхньо, ​​як на камінчик, що став на  її шляху. Та й із Людмилою в них, зважаючи на все, не зовсім дружні стосунки.

— Я Тарас, але можна називати мене Таром. Так усі взагалі-то й кличуть.

— Тарчик мій чоловік, — каже Олена, наче хоче захистити його від мене.

Я навіть усміхаюся від цього припущення й лише киваю.

Ми сідаємо за стіл. Мені наливають вина, яке я лише куштую. У незнайомій компанії я пити боюся. Під дією алкоголю я непогано себе контролюю, але все ж таки… не хочеться вдарити в бруд обличчям і показати себе не з кращого боку. П’яною Кирило мене ще не бачив. У нашу першу ніч я випила не більше келиха.

Між чоловіками зав’язується бесіда, я ж почуваюся трохи незручно, раз у раз тягнуся до вина, хоча пити не хочу, лише пригублюю. Мені некомфортно тут, тому що про мене немов забувають. Олена тільки дивиться оцінювально. У мене взагалі підозра, що вона ревнує Кирила до мене, але в неї є Тарас, тому така підвищена увага мені незрозуміла.

— Кіро, йди до нас ближче, — запрошує Люда.

Я не горю бажанням, але Кирило, який до цього утримував мою долоню у своїй, розтискає пальці й відпускає руку, тому я киваю, беру келих і сідаю поряд із Людмилою. Був, звісно, стілець між жінками, але там я б не сіла нізащо в житті.

Ми розмовляємо практично ні про що. Я відповідаю однозначно й майже не підтримую розмову. По-перше, Олена значно старша від мене, припускаю, вона ровесниця Кирила. Люда молодша, старша за мене років на п’ять, тож поговорити нам, начебто, є про що, але ми якось не можемо намацати тему.