Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

де ставлять виставу про визволення Мелісендри, або про відродження Іспанії, або про революцію, здійснювану згори, і там, у поставному парламенті, в міру того, як їх смикає за шворочки майстер Педро, рухаються виліплені з паперової пасти ляльки. І дуже прикро, що досі не знайшлося мандрованого рицаря, який би, не слухаючи нічиїх умовлянь, обезголовив, покалічив і пошаткував на капусту всіх тих, котрі там вистрибують під шворочку, і зруйнував та знищив вертепну комедію майстра Педро.

А він же знову став викрикувати свої звинувачення, і бідолаха Дон Кіхот, у якому залишилося багато від Алонсо Доброго, пояснив свій учинок тим, що його було зачаровано, і погодився відшкодувати збитки. І заплатив він вертепникові дуже щедро. Бо якщо добре поміркувати, то коли ми руйнуємо брехню, з якої живе та або та людина, то й справді треба відшкодувати їй завдані збитки, адже вона повинна з чогось жити далі, аж доки не навчиться жити правдою. Адже нам цілком слушно можуть сказати: якщо ви відбираєте в комедіантів можливість ставити комедію, яка давала їм засоби до життя, то з чого вони житимуть? І не випадає сумніватися також у тому, що Бог не прагне смерті грішника, Він хоче, щоби той навернувся й жив, а щоби мати змогу навернутися, він повинен із чогось жити, отже, треба допомогти йому в його намаганнях зберегти свої засоби до життя.

О Дон Кіхоте Добрий, який по тому, як порубав на шматки, обезголовив і знищив брехню, великодушно відшкодував її вартість, давши чотири з половиною реали за короля Марсілія Сараґоського, п’ять реалів із чвертю за Карла Великого і сплативши також чималі гроші за інших, аж поки набігла загальна сума сорок два реали з трьома чвертями. Коли б не коштувало тобі значно більше рознести вдрузки вертеп парламенту й уряду!

Розділ XXVII

Де з’ясується, хто такий майстер Педро та його мавпа, а також оповідається про нещасливий для Дон Кіхота кінець пригоди з ослячим ревом, зовсім супротивний тому, ніж він собі зичив і замишляв

Після тієї пригоди з вертепом майстра Педро, а ми вже знаємо, який то був шахрай, Дон Кіхот перестрів озброєний загін із села ревунів і спробував переконати їх у тому, щоби вони не зчиняли велику бійку через таку дрібничку, та коли Санчо вирішив підтримати свого пана й, на своє лихо, заревів ослом, на них посипався камінний град, від якого Дон Кіхот мусив утікати, пустивши учвал Росинанта й «припоручаючи себе Богові та благаючи визволити його від напасті».

І тут, уперше розповівши, як утікає від небезпеки відчайдушний переможець біскайця, Рицаря Свічад та лева, який стільки разів мужньо виходив на бій із цілим військом, історик пише: «Коли сміливець врізає поли й тікає від небезпеки, значить викинулася зрада, а мужам обачним треба шануватися, поки не трапилось іншої нагоди». І справді, хіба міг Дон Кіхот битися з усім селом, яке вихваляється своїм умінням ревіти по-ослячому? Селом, яке має звичай колективно виражати себе ослячим ревом, хоч кожен із його жителів удається до артикульованої мови для своїх індивідуальних потреб, бо хіба ж не відомо, що коли люди, які вміють мислити раціонально чи бодай напівраціонально, об’єднуються, то вони утворюють народ ослів?

Перш ніж проголошувати закони, що допоможуть правити якимсь народом, треба вислухати — так кажуть — його думку, проконсультуватися з ним. Це було б щось подібне до того, якби ветеринар, замість уважно обстежити віслюка, обмацати його, перевірити йому пульс, з’ясувати, що з ним відбувається, де йому болить і які ліки йому потрібні, починав, перш ніж виписати рецепт, із ним консультуватися й дослухатися, яким ревом він зареве; ветеринар постав би тлумачем варіантів віслючого реву. Тож коли не щастить у чомусь переконати народ, що колективно виражає себе ослиним ревінням, ліпше втекти від нього, як це зробив наш обачливий і зовсім небоягузливий кабальєро. І не зважати на егоїстів Санчо, які нарікають, що ми їх не захищаємо, після того як вони вчинили велику дурницю, заревівши ослами перед народом ослячого реву.

А потім Санчо повернувся до питання про свою платню, і Дон Кіхот захотів розплатитися з ним і відіслати його додому, саме тоді він і сказав йому ті нещадні слова: «Ослом єси, ослом ти залишишся і ослом тобі бути до останнього твого подиху», — почувши які, бідолашний джура зайшовся сльозами й признався, що хіба тільки через відсутність хвоста він не може бути справжнім ослом. І великодушний кабальєро його простив, порадивши бути мужнім і сподіватися на сповнення його обіцянки. І то було одним із найбільших благ, які Санчо завдячував і завдячує Дон Кіхотові, бо саме завдяки йому він зрозумів, що лише через відсутність хвоста йому не бути справжнім ослом. Відсутність хвоста, який ніколи в нього не виросте, поки він служить і поки служитиме Дон Кіхотові.

Розділ XXIX

Про знамениту пригоду із зачарованим човном

Далі вони прибули на берег річки Ебро й побачили там «припнутий до стовбура прибережного дерева човник, безвесельний і розснащений». І Дон Кіхотові відразу все стало ясно: човен без весел, порожній і припнутий до берега — пригода вже зовсім поруч! Коли ти бачиш, як щось на когось чекає, ані хвилини не сумнівайся: воно чекає на тебе! І якщо це човен, то сідай у нього, відв’язуй його, і нехай він несе тебе, куди вкаже йому твоя доля.

Так і вчинив Дон Кіхот, і не встигли вони відпливти на два сажні від берега, як Санчо, що, як і всякий житель Ламанчі, боявся води більше, аніж власної смерті, залився сльозами. І так він боявся тієї води, що коли став, за підказкою Дон Кіхота, перевіряти, чи перетнули вони лінію екватора, під час перетину якої здихають воші, то зловив у себе в підколінні не одну живу вошу, а відразу кількох. А човен виплив до млина, біля якого розбився на друзки, й Дон Кіхот та Санчо опинилися у воді.

І цю подію можна вважати типовим прикладом тих пригод, на які наражає людину послух, і то більшою мірою, аніж пригода з левом. У зв’язку з цим варто пригадати, що казав Іньїґо де Лойола в ті часи, коли був обраний головним магістром ордену єзуїтів, а саме: «Якби папа йому наказав, аби в порту Остії він сів на перший же корабель, який би там стояв і який би без щогл, без стерна, без вітрил, і без весел, і без усього іншого,