Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

зі щонайбільшою серйозністю й докладають усіх зусиль, щоб ніщо не порушувало строгих правил, якими керується мистецтво комедії? Бо, думаю, ви вже зауважили, мої добрі читачі, що немає нічого більш нестерпного, аніж вимога ретельно дотримуватися ритуалів, етикету та правил у діях чистої репрезентації, і що в ролі церемоніймейстерів виступають люди, які найменше шанують справжню серйозність життя. Вони дуже добре знають, коли треба носити чорну краватку, а коли — білу, о котрій годині треба вдягати сурдут, а о котрій фрак, і як треба поводитися, але ці ж таки люди не мають анінайменшого уявлення про те, ні де ми маємо шукати свого Бога, ні якою є людська доля. І немає навіть потреби згадувати про тих, котрі, бунтуючи проти етики, хочуть накинути нам тиранію естетики й підкорити моральну совість тій загадковій характеристиці, яку вони називають добрим смаком. Коли починають панувати такі доктрини, на чесну працю дивляться як на щось банальне й вульгарне.

Тереза Ісусова в XXXVII розділі свого «Житія» пише про те, що «не слід оминати увагою жодної дрібниці з тих, які існують у світі», щоби не «давати ніякої нагоди тим, хто прив’язує свою честь до таких дрібниць», і тим, котрі кажуть, що «монастирі мають бути оселями гречності», чого вона не може зрозуміти. Вона також додає, що їй важко було б знайти вільний час для вивчення таких матерій, бо «навіть для того, щоби домогтися правильного застосування титулів у листах, треба було б організувати спеціальну кафедру, де людей навчали б правильних звертань і правильних зворотів мови, бо до одних людей застосовують звертання «вельмишановний», а до інших — тільки «найясніший». Мужня черниця не знала, чи існують якісь межі для цих правил, бо, не маючи ще й п’ятдесятьох років віку, коли писала цей трактат, відзначала: «Протягом свого життя я спостерігала стільки перемін, що тепер не знаю, як мені й жити». І додала ще й такі слова: «Безперечно, мені дуже шкода духовно наснажених людей, які ставлять перед собою у своєму житті святі цілі, бо їм доводиться нести жахливий і тяжкий хрест. Якби всі люди могли домовитися між собою і визнати себе повними невігласами та не заперечувати проти того, щоб їх вважали такими, наскільки їм легше було б жити на світі». І цілком слушно! Люди духовні справді мають погодитися між собою і вважати себе повними невігласами в тих речах, що їх світ визнає дуже важливими, і прагнути, щоб і інші їх вважали такими. Якщо ми любимо істину понад усе на світі, то нам треба домовитися й обминати увагою правила та вимоги так званого доброго смаку, якими її маскують, і нехтувати всі добрі форми, і дозволити, щоб нас називали людьми вульгарними, й утішатися з того, що нас вважають такими.

Існує зграя лицемірних комедіантів, що носять на своїх устах муміфіковане кредо, яке вони успадкували від предків, як носять герб свого роду, вигравіюваний на персні або на руків’ї свого ціпка, і шанують високодостойні традиції наших пращурів за те саме, за що шанують й інші старожитності: за те, що вони допомагають їм мати пристойний вигляд і справляти враження людей, що належать до вищого класу. Так, наприклад, вважають людьми дуже доброго тону і схвально дивляться на тих, кого ми називаємо консерваторами. І саме ця зграя лицемірів проголосила банальним усе те, що має стосунок до пристрастей, палких поривів та енергійних пошуків, і ознакою поганого смаку — нещадні удари мечем по всіх лялькових персонажах і всіх вертепах, які були коли завгодно й де завгодно облаштовані. І коли ці опудала та йолопи, висхлі й пустопорожні, кажуть і повторюють таку ідіотську сентенцію, як «чемність — неодмінна риса хороброго», то подивімося їм в обличчя і скажімо їм у вічі або в бороду, якщо вони її мають, що чемність не потрібна хороброму і що справжня донкіхотська доблесть нерідко передбачає цілковите нехтування будь-якою надмірною чемністю, а в деяких випадках і в разі потреби навіть припускає можливість певної брутальності. А надто щодо тих майстрів Педро, які заробляють собі на життя вертепами.

Чи можете ви уявити собі щось жахливіше, ніж прослухати месу з уст священика-атеїста, який править її задля прибутку? Нехай згинуть усі комедіанти, усі санкціоновані вигадки!

Коли я проїздив через Леон, я довго милувався його чудовим готичним собором, цим великим світильником із каменю, в чиєму лоні співали каноніки під мляву музику органа. І дивлячись на його стрункі колони, на його високі вікна з барвистими вітражами, проникаючи крізь які, світло розкладається на різні кольори, на сплетіння нервюр, що утримували склепіння, я думав так: «Скільки мовчазних бажань, скільки невисловлених мрій і прагнень, скільки прихованих думок витали між цими кам’яними стінами разом із молитвами, промовленими пошепки або сформованими лише в думках, разом із проханнями, прокляттями, признаннями в коханні, тихо проказаними на вухо жінці, разом із наріканнями, докорами. Скільки таємниць було тут відкрито у сповідальні! А що, якби всі ці бажання, мрії, думки, молитви, шепотіння, прохання, прокляття, благання, нарікання і таємниці, якби все це виспівували тут під монотонне літургічне гудіння канонічного хору?» У корпусі шестиструнної гітари, в її нутрощах, сплять усі ноти, які будь-коли вилітали з неї, як і всі ті ноти, які пролітали повз неї, зачіпаючи її своїми звуковими крильми; і якби всі ці ноти, свої власні й чужі, які там сплять, пробудилися, з корпусу шестиструнної гітари вилетів би справжній ураган звуків. І так само, якби пробудилося все те, що спить у лоні собору, цієї гітари з каменю, і якби водночас заспівало все це, то собор, мабуть, обвалився б під натиском того неймовірно гучного звучання. Визволені голоси полетіли б до неба. Й обвалився б кам’яний собор, переможений і розчавлений ґвалтовною могутністю власного зусилля, але над його руїнами, які й далі співали б, піднявся б собор духу, примарніший, осяйніший, але водночас міцніший, грандіозний собор, який підняв би до самого неба свої колони, вибудувані з людських почуттів, що стояли б під склепінням Бога, відкидаючи на землю свою мертву вагу через підпірні арки та контрфорси ідей. І це вже не було б літургічною комедією. О, хто міг би примусити наші собори виспівати всі молитви, всі слова, всі думки й усі почуття, які він будь-коли приймав у своє лоно! Хто міг би оживити його надра, які мало чим відрізняються від надр зачарованої печери Монтесіноса!

Але повернімося до вертепу. До вертепу, облаштованого у столиці моєї батьківщини й батьківщини Дон Кіхота,