Читати книгу - "Знак біди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
От тобі й своє начальство.
«Але як же то можна, — думав Петрик, розмірено похитуючись над жорнами у такт ходу руків’я — сюди-туди.
Було зовсім темно, жодної гаснички він не запалював. Степанида берегла гас, і він не хотів сваритися — змеле й напотемки. — Як же то можна — запитував подумки Петрик, — щоб свої — своїх?» Це ж як споконвіку шанувалися на селі добрі стосунки межи людьми, рідко хто (хіба виродок якийсь) наважувався на одверте зло у взаєминах із сусідом, дозволяв собі судитись чи й просто сваритись із таким же, як сам, селянином. Траплялась дещиця, не без того в житті, але найчастіше через землю — за наділи, сіножаті, скотину. Але ж тепер яка там земля? Кому вона потрібна стала, земля, давно всі сварки через неї відпали, а миру від того не побільшало. Люди розбестились. Раніше молоде не могло пройти повз старшого чоловіка, щоб не зняти шапки, а тепер оці молоді знімають голови іншим разом із шапками. І нічого не бояться — ні гніву Божого, ані суду людського. Мовби так заведено з давнього-давна, ніби на їхньому боці не тільки сила, а ще й правда. А може, їм і не потрібна правда, досить тої кровожерної німецької сили? На правду вони ладні начхати, коли вона заважатиме їм у їхньому лиходійстві. Одначе правда таки заважає їм, інакше вони не озиралися б щоразу на німців, не заливали б своє сумління горілкою, не хапалися б за гвинтівку, не погрожували б репресією та німецькою строгістю.
Петрик змолов, може, із гарець жита, поторкав рукою м’яке, теплувате від теплих каменів борошно і подумав, що коли вже взявся, то треба намолоти більше — і на хліб, і на брагу, бо ж треба знов заквашувати. За розміреним глухуватим гулом жорен він не зразу почув голос Степаниди з хати, а як почув, то зрозумів, що кличе вона не вперше, і якийсь наляк був у тому її голосі. Він перестав крутити, і відразу сильний стук у сінях сповнив тривогою садибу — хтось люто грюконув у двері, басовито лаючись:
— Хазяїн, курва тваю мать! Аткривай!..
Петрик зрозумів одразу: це знадвору, кинувсь до сіней, тремтячими руками намацав гак і висмикнув його зі скобеля. Двері, розчахнувшись, мало не збили його з ніг, Петрик відступився, і до сіней увалився хтось величезний, здалося, волохатий; на Петрика війнуло міцним духом горілки, цибулі і ще чимсь — чужим і огидним. Він мовчки стояв за дверима, а вони самі знайшли двері до хати й розчинили їх — у сіни сяйнуло червоним світлом від яскравого полум’я з грубки, яку палила Степанида, і четверо їх із гупанням, хеканням, шурхотом мокрого одягу увалились до хати.
— Хазяїн! — знову ревнув перший голосом, з якого Петрик напружено намагався здогадатися — хто? Та здогадатись ніяк не міг, певно, це були незнайомі.
— Я тут, — сказав він із сіней.
— Свєту, хазяїн! Свєту дай!
— Та де ж тепер світло? Немає світла. Хіба із грубки...
— Давай із грубкі! Лучіну[72] зажгі!
Петрик увійшов до хати, що враз стала маленькою й тісною, і притуливсь біля самого порогу, вже напевно знаючи, що добром для нього цей нічний прихід не скінчиться. Степанида поспіхом прилаштовувала на закапелку довгу скіпку з вогнем на кінчику. Її світло миготливо бігало по чотирьох одороблистих, настовбурчених постатях, що вайлувато ходили по хаті, оглядали стіни, обмацували щось у застіллі. Петрик знову спробував видивитись когось знайомого, але не впізнав нікого. Той передній, що першим увалився в сіни, коли добре розгорілася скіпка, повернув до нього носате, заросле густою щетиною обличчя.
— Хазяїн?
— Таж хазяїн. Звісно...
— Бандіти заходят? Гаварі бистра!
— Які бандити? — не зрозумів Петрик. — Від нас недавно ось німці виїхали, мало не тиждень стояли...
Двоє прибульців присіли на лаву, тримаючи між коліньми гвинтівки, двоє лишилися посеред хати.
— Сало є? — запитав носатий, і не встиг Петрик відповісти, як інший, що стояв попереду, крутонувся до нього боком, підставивши поглядові ліву, з білою пов’язкою, руку. «Ага, значить, поліцаї», — здогадавсь Петрик, який спершу навіть не знав, як з ними поводитися, що казати.
— Та що ти до нього із салом! — якимсь приємно відкритим, щирим голосом дорікнув поліцай носатому і спитав з усмішкою: — Горілка є?
— Звідки?! Нема горілки, — видушив із себе Петрик несподівано захриплим голосом. Гості змовницьки перезирнулися.
— Ета ти брось зажімацца! Такой номер у нас нє прайдьот! — готовий був обуритись носатий. — Стафь бутилку, а патом пасмотрім.
— Таж чесно немає! Що я, брехатиму? — намагаючись якомога щиріше і тому, мабуть, фальшиво сказав Петрик. Прийшлі, либонь, уже вловили цю його ненатуральність у голосі і здивувалися ще більше.
— Ти бачив? — після недовгої запинки сказав поліцай до носатого. — Відмовляється!
— Што, жіть надаєла! А ета ти нюхал?
Перш ніж Петрик щось зрозумів, носатий тицьнув йому під ніс холодне дуло вихопленого з-під поли нагана.
— Самагону! Жіва!
— Але ж я не маю, — нерішуче стояв на своєму Петрик, хоч уже знав, що його слова як до стіни горохом, — їм потрібна була горілка.
— Яка вам тут горілка? — раптом розпалилась Степанида, що досі мовчки тулилась у темряві біля
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак біди», після закриття браузера.