Читати книгу - "Темна Академія-4, Марина Сніжна"

Я закрутила головою, відшукуючи Марію та Розу. З півхвилини поспостерігала, як вони спритно пересуваються по залу, і вирішила у всьому наслідувати їх. Ну, майже в усьому. Загравати з відвідувачами не стану – ні за які гроші!

Добре хоч Лоран ще не прийшов. У мене є кілька годин, щоб звикнути до нової ролі і не зганьбитися перед ним. Не сумніваюся, що від нього не вкриється жоден мій промах, і знущатиметься ще довго. Не зі зла. Просто заради сміху. Манера спілкування у нього така! Але все одно буде образливо...

Помітила кілька старшокурсників у залі й пораділа тому, що вони сидять не за тими столиками, що мені дісталися. З найнезворушнішим виглядом рушила вперед, сподіваючись, що на мене не звернуть увагу. Наївна!

– Овва, кого я бачу! – розплився в посмішці один із старшокурсників.

Те, що він із колишньої п’ятірки Шейна, яка перетворилася на трійку, далеко не радувало. Ці хлопці ненавидять мене. Вважають винною у тому, що одразу двоє їхніх друзів залишили Темну Академію. І утримує їх від помсти лише попередження декана Байлерна. Але зараз вони отримали можливість на законних підставах познущатися, не переступаючи при цьому меж.

– Схоже, хтось переключився з обслуговування начальства на місцевих пияк! – продовжував кепкувати з мене адепт.

Я проігнорувала двозначне зауваження, хоча виразно відчула, як запалали щоки.

– Гей, подавальнице! Руда, я до тебе звертаюся! – не бажав він вгамовуватися. – Іди-но сюди і прийми у нас замовлення!

– Я ваш столик не обслуговую, – прошипіла я, кидаючи на нього гнівний погляд.

– За що ж така несправедливість? – всміхнувся його приятель. – А ми ось хочемо саме тебе!

– Це ваші проблеми, – буркнула я і рушила далі.

За одним із моїх столиків клієнти збиралися йти і якраз кликали мене, щоб розплатитися. Цілком навіть пристойні з вигляду. Вочевидь, постояльці, які приїхали на день відвідувань. Поїли і зараз піднімуться до своїх кімнат. Я з тривогою подумала про те, хто ж займе цей столик згодом.

Бігцем поглянула на знайомих з Академії і з жахом побачила, що вони про щось перемовляються, поглядаючи на столик. Невже пересядуть?!

По десятку орків кожному в дупу! – зовсім непристойно подумки вилаялася я і з приреченістю закрутила головою в пошуках порятунку. Ідея попрацювати подавальницею більше не здавалася такою вже чудовою.