Читати книгу - "Темна Академія-4, Марина Сніжна"

– Чим допомогти?

– Позич мені Летті!

– В якому це сенсі? – вигукнула я замість мами, трохи збентежена формулюванням.

Нічого, що я тут зараз знаходжуся? І що сама за себе відповідаю? А мене не можна прямо запитати?!

– У мене одразу дві подавальниці на роботу не вийшли. Одна втекла до Сайдера з кавалером, інша захворіла. А клієнтів сьогодні просто безліч! Дівчата не справляються. Позаріз потрібна допомога! Катариночко, може, тут ти сама впораєшся, га? А то ж клієнти є і впливові, до родичів у Темній Академії прибули. Незручно, га?

Він переступав з ноги на ногу і благально дивився на матір.

– Хочеш, щоб моя дочка стала подавальницею?! – обурилася моя зазвичай спокійна мама.

– То тільки на один вечір! І я заплачу подвійну платню!

У моєму мозку щось клацнуло. І ось чому навіть у такий делікатний момент я можу думати тільки про сукню? Про те, що не хочу її повертати. Але ж у мене є вихід! Я її ніби в борг візьму. А потім дізнаюся у Лорана, скільки вона коштує, і поступово віддам гроші. І та платня, яку обіцяє за сьогоднішню роботу пан Дам’єн, мені дуже знадобиться!

Мама з обуренням висловлювала все, що думає з приводу пропозиції господаря заїжджого двору. Він то блід, то червонів, але покірно вислуховував її гнівну промову. Залишалося лише дивуватися. Ніхто не смів так розмовляти з жорстким і злопам’ятним паном Дам’єном, у чому я вже не раз переконувалася. Але матусі, схоже, дозволено більше, ніж іншим! Напівролль вже забурмотів вибачення за те, що взагалі це запропонував, і зібрався піти, коли я підняла руку. Так вийшло, що з картоплиною, що майоріла тепер напівочищеною шкіркою, наче прапором, але це не важливо.

– Гей, а мою думку хтось хоче запитати?!

Погляди обох одразу ж схрестилися на мені.

– Тільки не кажи, що згодна обслуговувати п’яних клієнтів! – обурилася мати.

– Ні, а що тут такого? Робота як робота. От тільки нехай не дозволяють собі зайвого!

– Не будуть! – поспішив запевнити пан Дам’єн. – Я накажу Пірлу за цим стежити!

– Тоді не бачу проблеми. Хіба що… – я закусила губу і невпевнено поглянула на напівтроля. – Я жодного разу не розносила їжу клієнтам. Як це взагалі робиться?

– Так ніяких особливих премудростей немає, – гаряче запевнив господар.

А потім швидко, доки я не передумала, вихопив з рук картоплину і ніж. Обережно передав мамі і потяг мене у підсобку для прислуги.

Мама щось кричала слідом, але ми з напівтролем старанно вдавали, що повністю оглухли. Ох, і дістанеться нам обом, коли цей хаос закінчиться! Мама такого не спустить!

У підсобці мені підібрали вбрання подавальниці мого розміру, на ходу вводячи в курс справи. На словах все виглядало дуже просто. Столи у закладі розподілялися між подавальницями. Треба підходити до свого, запитувати у клієнтів, чого вони хочуть. Потім віддавати замовлення на кухню та виносити їжу. Також стежити, щоб клієнти не пішли без оплати. Ось, власне, і все.

Я поміркувала і вирішила, що впораюся. Напівтролль просяяв усмішкою і залишив помешкання, надаючи мені можливість перевдягнутися.

Намагаючись не давати собі часу на подальші роздуми, я вбралася у форму подавальниці. Бігцем оглянула себе у дзеркалі, що висіло на стіні. Ох, якось одразу моя рішучість почала танути. Червона спідниця виявилася вище щиколоток – набагато коротшою, ніж я звикла носити. Так що мої ніжки в скромних черевичках здавалися не такими вже й скромними. Біла сорочка виставляла на загальний огляд набагато більше, ніж хотілося б. Довершував справу червоний корсаж, що ще більше підіймав груди і приковував до них увагу. І ось у такому вигляді з’явитися в залі перед купою знайомих і незнайомих чоловіків?! Якось це мене бентежить...

Раптом згадалися слова декана Байлерна про те, що за найменших труднощів я ховаю голову в пісок. І я скинула підборіддя. Ні, я доведу, що це не так! Та й узагалі, що тут такого? Якщо подавальниця не переходить певних меж, то що поганого можна знайти в її роботі? Взагалі нічого! Робота не гірша і не краща за інші.

І я рішуче попрямувала назовні, розправивши плечі і за легкою усмішкою приховуючи тремтіння, що охопило тіло. Напівтролль у нетерпінні чекав біля дверей, постукуючи ногою. Він схвально окинув мене поглядом і сказав, що з Марією та Розою – тими подавальницями, які залишилися, вже переговорив. І що мені дістануться чотири столики у лівому кутку зали. Більше без досвіду просто не потягну. Але якщо видасться вільна хвилинка, то я маю допомагати дівчатам. Я невпевнено кивнула і мене одразу вштовхнули до обідньої зали.

Ні, взагалі-то я вже звикла до шуму, гаму, п’яних жартів та іншого, що можна спостерігати на заїжджому дворі. Але сьогодні, коли я не просто проходила між столиками до кухні, а стала невід’ємною частиною оточення, все виглядало трохи інакше.

Так, зібратись і не розкисати! Ти й не через таке проходила, Летті Тіррен! Що краще: гинути в пащах гігантських морських тварей в океані, падати у величезну прірву і розбиватися об гостре каміння чи обслужити кілька п’яних відвідувачів? Ох, дайте подумати… Я не впевнена у однозначності відповіді.

Прокляття, знову голову в пісок ховаю! Якби тут був декан Байлерн, обов’язково б познущався з цього приводу!