Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Так, але це не те са...

— Ви знаєте такого собі Віддавна, гітарного майстра? — спитав пан Шпень.

Ранцерота спантеличив цей поворот.

— Кажуть, він гітарами торгує так, ніби завтра не настане, — сказав пан Шпень. — Але щось я не помітив, щоби наші лави поповнювалися. А ви?

— Ну...

— Щойно люди звикнуть до думки, що музику можна слухати задарма, де ми опинимось?

Він гнівно дивився на двох своїх колег.

— Я не знаю, пане Шпень, — покірно зізнався Вихляй.

— От і я не знаю. А патрицій навіть іронізував щодо мене, — сказав пан Шпень. — Я такого більше не дозволю. Час звернутися до найманих вбивць.

— Я не певен, що нам варто когось убивати, — сказав Ранцерот і зіщулився.

— Жодного більше слова від вас чути не хочу, — відрізав пан Шпень. — Це справа гільдії.

— Так, але саме наша гільдія...

— Саме так! Тому заїкайтесь. Тхе-тхе-тхе!

Підвода торохкотіла дорогою до Псевдополя між нескінченних капустяних полів.

— Я, знаєте, вже бував на гастролях, — сказав Толоз. — Коли грав із Хропуном Хропунобратсом і Його Мідними Телепнями. Щоночі нове ліжко. За якийсь час забуваєш, який день тижня.

— А сьодні який день? — спитав Бескид.

— Бачиш? А ми в дорозі скільки... години зо три? — сказав Толоз.

— А де ми сьогодні ночуємо?

— У Міжному, — сказав Асфальт.

— Звучить дуже цікаво, — сказав Бескид.

— Я там бував уже, із цирком, — сказав Асфальт. — Містечко на одного коня.

Паді визирнув із підводи, але зусилля не окупилося. Багаті мулисті ґрунти рівнин Сто були овочівницею континенту, але панораму являли собою не надто привабливу, хіба тільки спостерігач із тих, хто впадає в захват від п’ятдесяти трьох сортів капусти й вісімдесяти одного сорту бобів.

На шахівниці полів приблизно щомилі траплялося село, а відчутно рідше — містечка. Містечками їх називали тільки через те, що вони були більшими за села. Дорогою їм вже траплялося кілька таких — в центрі перехрестя з двох головних вулиць (а інших і не було), один шинок, одна крамниця з насінням і розсадою, одна кузня, одна стайня із назвою типу «Стайня Джо», кілька сараїв і клунь, троє стариганів на причілку біля шинка й троє молодиків на причілку стайні, які присягаються одне одному, що не сьогодні-завтра чи принаймні дуже скоро поїдуть з містечка шукати кращої долі у великому світі. Дуже скоро. Із дня на день.

— Нагадує рідний край, еге ж? — підштовхнув Бескид Паді.

— Що? Ні! Ллямеди — це суцільні гори й долини. І дощ. І туман. І вічнозелені дерева.

Паді зітхнув.

— То в тебе там, мабуть, гарний будинок був? — спитав Троль.

— Просто хижка. Із землі й дерева. Тобто багна й дерева, насправді.

Він знову зітхнув.

— Так воно й буває в дорозі, — озвався Асфальт, — меланхолійно. Нема з ким побалакати, хіба між собою, я от знавав людей, які в дорозі боже...

— А давно ми вже їдемо? — спитав Бескид.

— Три години десять хвилин, — сказав Толоз. Паді зітхнув.

Смерть усвідомив, що ці люди просто невидимі. Сам він звик до невидимості. Така робота. Люди не бачили його, доки не поставали перед відсутністю вибору.

З іншого боку, він був антропоморфним уособленням. А от Старий Тхір Рон, приміром, був людиною — принаймні формально.

На життя Старий Тхір Рон заробляв тим, що ходив за людьми, доки вони йому не заплатять, аби тільки пішов геть. Крім того, був у Рона пес, який збагачував його сморід. Це був сіро-коричневий тер’єр із порваним вухом і страхітливими залисинами. Він носив у залишках зубів подертий капелюх, і оскільки люди часто подають тваринам те, чого їм шкода для людей, прибутковість їхнього спільного з Роном підприємства зростала.

А от, приміром, Домовина Генрі заробляв на життя тим, що нікуди не ходив. Організатори різноманітних громадських зібрань надсилали йому незапрошення й подарунки, щоби він оминув їх своєю увагою. Бо коли вони не вживали запобіжних заходів, Генрі без запрошення придибував на весілля й розважав публіку демонстрацією своєї чималої колекції виразок і шкірних хвороб. А ще він мав такий виразний кашель, ніби наділений окремою особистістю.

У Генрі була табличка із написом: «За малу суму не буду проводжать до дому. Кхе-кхе».

Арнольд Колобок не мав ніг. Але він, здається, не надто тим переймався. Він хапав людей за коліна й казав: «Розміняєте пенні?» — і так заробляв на людській розгубленості.

А ще був один, якого звали Качуром, бо в нього на голові сидів качур. Ніхто йому на це не вказував. Ніхто не привертав до цього уваги. Ніби це просто якась неприкметна риса, як от безногість Арнольда, чи незалежний сморід Рона, чи вулканічне харкання Генрі. Але Смерті ця тема не давала спокою, хоча в цілому він почувався цілком безтурботно.

Він шукав, як вивести розмову на цю тему.

«ЗРЕШТОЮ, — думав він собі, — ВІН ЖЕ МУСИТЬ ПРО ЦЕ ЗНАТИ, ПРАВДА? ЦЕ Ж НЕ ЯКАСЬ ТАМ ПЛЯМА НА КУРТЦІ».

Усі вони називали Смерть паном Дертим. Невідомо чому. Але, з іншого боку, це були люди, які вбачали у дверях цікавих співрозмовників. Мабуть, були в них на те логічні причини.

Дні жебраків минали на вулицях: невидимі, вони тинялися чи сиділи попід стінами, а люди старанно їх не помічали, здалеку обходили, а коли випадково наближалися, то кидали трохи дріб’язку. Пан Дертий добре вписався у це товариство. Коли він просив грошей, люди чомусь не могли відмовити.

У Міжному не було навіть річки. Це містечко існувало винятково через те, що одноманітні поля треба бодай вряди-годи урізноманітнювати.

У містечку було перехрестя з двох вулиць, один шинок, одна крамниця з насінням і розсадою, одна кузня, кілька клунь і — певно з міркувань оригінальності — одна стайня під назвою «Сетова стайня».

Анічичирк. Сонними тут були навіть мухи. На вулицях ні душі, самі довгі тіні.

— Ти ж ніби казав, що це містечко на одного коня? — спитав Бескид, коли вони виїхали на відкриту ділянку з побитою бруківкою в калабанях, яку місцеві, певно, гордо звали Центральною Площею.

— Мабуть, той кінь вмер, — сказав Асфальт.

Толоз підвівся на підводі, розкинув руки й закричав:

— Привіт, Міжний!

Вивіска на стайні зірвалася з останнього гвіздка й