Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

Слідство по справі зграї Адила Аббасова вів майор Халіков. Він уславився на всю область тим, що здавна вів найзаплутаніші, найскладніші справи, заіграшки справлявся з найзапеклішими рецидивістами, мав славу справедливої і твердої людини. Про нього говорили так: «Краще не попадати в руки Халікова, а якщо попав, то знай, що все одно провину визнаєш». І от Адил-баттал, незважаючи на все це, як бачите, зумів вислизнути з його рук.

Ось як це сталося. Халіков допитував Аббасова, своїми лукавими, глибоко продуманими запитаннями загнав злочинця в куток — тому лишалося тільки «розколотися». Раптом відчинилися двері і хтось покликав Халікова до телефону: «Товаришу майор, вам дзвонять із райвиконкому». — «Нехай передзвонять сюди», — відповів майор. «Я так і сказав, а на мене накричали. Ідіть розберіться самі». Слідчому довелося замкнути Аббасова в кабінеті і йти до телефону. Тут він даремно проговорив хвилин десять з якимось типом, котрий наприкінці вигукнув: «Якщо ви не виконаєте плану по здачі вовни, будете відповідати головою!» і повісив трубку. Після цієї безглуздої розмови Халіков відразу ж подзвонив секретареві голови райвиконкому і спитав, ким працює в них Равшанов. «Така людина в нас взагалі не працює!» — була відповідь. Серце Халікова стиснулось у передчутті біди, і він кинувся до кабінету. А біда, справді, трапилася. Злочинець утік через вікно, залишивши на столі слідчого записку: «Бог дасть, тебе з Атаджановим разом сам проведу в могилу…»

Негайно ж на ноги було піднято всю міліцію, по республіці оголошено розшук злочинця, розіслані фотографії…

Сьогодні о десятій ранку мала відбутися нарада по обговоренню і затвердженню місячного й квартального планів нашого райвідділення. Оголошення, вивішене в коридорі, попереджувало про це ось уже три дні; але я думав, що, зважаючи на надзвичайні обставини, її відкладуть. Ні, люди почали сходитися, і оголошення продовжувало висіти. Вигляд у всіх нас був поганий. І зрозуміло: кожен вважав себе в якійсь мірі винним у тому, що сталося. Розмовляли між собою пошепки, переважно, звичайно, про Адила Аббасова.

— Та-ак, не даремно, виявляється, прозвали його Адилом-хитруном…

— Я з самого початку відчував недобре…

— Отже, не всіх забрали, у нього є ще спільники на волі?

— Можливо, можливо…

— Але треба віддати їм належне: добре опрацювали план утечі!

— Нічого, все одно не втече.

— Доведеться товаришу Кузиєву ще раз показати себе.

— У всякому разі, це велика пляма на нашій совісті.

— Чи не причетний до втечі сам Халіков?

— Ви при своєму розумі? Халіков — кришталево чиста людина. Пістолет пристав до скроні — на таке не піде.

— Ваша правда, мені дуже шкода його.

— Хоч би не звільнили з роботи…

Такі розмови точилися між двадцятьма шістьма працівниками міліції, і кожен з них, дивись, та й кидав крадькома погляд на винуватця ЧП — майора Халікова. Він сидів осторонь, обхопивши руками голову, не піднімаючи очей. Мені було дуже шкода його, хотів підійти і сказати: «Не хвилюйтесь, я вам допоможу виплутатись із цієї історії. Якщо хочете, сьогодні ж піймаємо його». Але згадав, як він недавно обізвав мене безсовісним, і мовчки відвернувся. Підійдеш добром, ще якусь грубість скаже.

Нараду відкрила Каромат Хашимова. Обрали в президію Салімджана-ака, Хашимову, дільничного Сурата-ака й командира пожежників Самада-ака Кадирова, чоловіка веселого, добродушного і настільки закоханого в свою справу, що він ладен був говорити про правила пожежної безпеки з ранку й до вечора.

Сурата-ака призначили головою. Затвердивши порядок денний, він надав слово капітану Хашимовій. Наша Каромат-опа, по-моєму, дуже скучила за такими великими нарадами, як сьогоднішня: вона за звичкою почала свою промову не поспішаючи, здалеку, приблизно з тих часів, коли не було на світі ні мене, ні мого тата. Одначе швидко схаменулася і перейшла до діла; а діло було, виявляється, якнайважливіше. Я гадав, що вона говоритиме тільки про ЧП, але наша розумниця-пар-торг поставила питання набагато ширше.

— Ми ще, буває, часто й густо нехтуємо допомогою широкої громадськості, думаємо, що коли залучити до справи громадськість, то вона може нам усе діло зіпсувати. А в результаті самі ж себе обкрадаємо, — сказала Каромат-опа. — Плани складено дуже погано. Ми мало звертаємо уваги на виховну профілактичну роботу серед населення, не вживаємо ніяких заходів щодо пропаганди основ законодавства, щоб знищити в корені можливі злочини. Загалом, товариші, я хочу сказати, що ми дуже високої думки про себе, про свої можливості. Насправді ж самі відірвані від громадськості, позбавлені своїх головних помічників. Загалом, товариші, ми погано виконуємо вказівки партії і уряду про докорінну перебудову своєї роботи…

Каромат-опа ковтнула із склянки води, відкашлялась і раптом… почала критикувати мене!

— Ось, наприклад, візьмемо відділ бехеес. Ми покладали великі надії на товариша Кузиєва, призначаючи його начальником відділу. Але план, який він подав, примусив мене замислитись. Це щось таке… ефірне, примарне, так би мовити, далеке від життя. У районі в нас для відділу товариша Кузиєва роботи та й роботи, а він вирішив ще доточити і об'єкти сусіднього району: кунжутний завод, кондитерську фабрику, трикотажну фірму. Але ж усім нам відомо, товариші, що ці підприємства — не наші об'єкти!

У залі, незважаючи на загальний похмурий настрій, засміялися. І найдужче, як мені здалося, сміявся Халіков. Сам я, звичайно, мав досить жалюгідний вигляд. Знову сплохував… Як це сталося? А ось як. Скільки вчора не бився над цими планами, так нічого путнього і не придумав. Звернутися до полковника, чесно кажучи, посоромився. Та й зайнятий він був дуже. Тоді я добув план заввідділом бехеес сусіднього району Машраба-ака Назарова й списав дещо собі. Треба було б замінити назви підприємств, та випало з голови. І от наслідки.

— Товаришу Кузиєв, чому ви склали такий план? — прямо звернулася до мене Хашимова. Я встав з місця. Усі обернулися до мене.