Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

Ясно, що він не наш, чужий, але чий?!

Побачимо. Звісно, якщо матимемо змогу бачити.

Увійшовши у під'їзд свого будинку, я за звичкою зазирнув у поштову скриньку, хоча ні від кого не чекав листів. Вийняв згорнутий аркуш, на якому неоковирними друкованими літерами було написано: «Стережись!!!»

Доброзичливець не побажав повідомити своє ім'я, не зволив також сповістити, кого саме я маю стерегтись. Навряд чи це од квапливості. І навряд чи слід стерегтись його самого. Тоді чому він вирішив залишатися невідомим?

Може, й справді доброзичливець. Бо кому ж інакше спаде на думку надсилати таке лаконічне застереження, та ще й з трьома знаками оклику! І якщо не знає точно, то принаймні підозрює, серед яких людей я працюю. Найважливіше, що це попередження надіслане не поштою, а залишено самим автором, поки я був у Дейвіс. Чи означає це, що я мушу стерегтись її?

Перш ніж увійти в ліфт і вийти з нього, я уважно оглянув його. Мені здавалось, що звідусіль чигає небезпека. Спробував переконати себе, що все це фантазії, але, увійшовши у квартиру, знову наполохано — чи завбачливо — заозирався. Скрізь повмикав світло, поспішав, неначе сподіваючись побачити якогось незваного гостя. Але ніде нікого не було, усе стояло на своїх місцях. Чи принаймні так здавалося на перший погляд.

Життя за кордоном привчило бути недовірливим. Думка, що на тебе постійно чигає небезпека, непокоїла — вона робила мене обережним, але в той же час і надміру підозріливим. Я вже не тільки роздивлявся навколо, але й обмацував речі на письмовому столі, книжкових полицях, у шухлядах. Усе залишалось у такому ж стані, як і було. За винятком роману Конан-Дойля «Етюд у багряних тонах» — не було закладки на тій сторінці, яку я читав. Я педант і завжди залишаю закладку в книжці. Хтось гортав книжку, коли мене не було вдома. Вельми недосвідчений у таких справах відвідувач.

Неважко було зрозуміти, що цікавилися головним чином шухлядами письмового столу і книжкових шаф. Але там не було нічого такого, що могло б скомпрометувати мене. Зазирав гість й у ванну, і в туалет. Але й там нічого не знайшов.

Коли б я володів талантами великого Шерлока Холмса, то напевно знайшов би сліди рук і ніг, вловив би навіть пахощі чужого тютюну, хоч під час перевірки гість і не курив; помітив би, мабуть, і запах одеколону, який він вживав після гоління, але я не був великим детективом і не відкрив нічого.

З стількох знаків запитання принаймні один став знаком оклику — я вже не думав про місце керівника нової секретної служби в системі полковника Кларка. А головне — ніякої певності, чи довго ще носитиму свою голову цілою й неушкодженою…

І подумалося мені раптом про те, як кілька років тому в Арені працював чоловік, завданням якого було підтримувати контакт із болгарською еміграцією. При кожній зустрічі з болгарами він не пропускав нагоди дорікати їм і навіть лаяти. Ми відкликали цього товариша, а на його місце направили мого земляка й тезка Наска Розвідника-першого.

Він заприятелював із усіма болгарами, і навіть ось з якими. Неподалік Арени розташована американська диверсійна школа. Головним спеціалістом з болгарських питань довгі роки там був колишній поліцейський офіцер Недялко Колев, відомий під прізвиськом Борсук. Не знаю, хто почепив йому цю кличку, але вона пасувала, як рукавичка на руку. Страшенно злий чоловік, душа його зотліла від люті. Навіть зовні він нагадував борсука — своїми маленькими очицями.

Так от Наско Розвідник-перший, якого тут знали під іменем Атанаса Нешева, зумів встановити контакт і з Борсуком, з тим, хто, на мою думку, сидів за кермом блакитного «фіата».

Ніколи, навіть у своїх найрискованіших справах, я не вважав, що сам-один у полі воїн. Хай хлопчаки боготворять такі персони, як моя милість, але інші не повинні дивитися на нас, як на богів. І коли я знаю дещо, то це лише половина істини, другу половину знають такі, як Атанас Нешев. Тому хай краще він сам розповість про деякі справи.

— Навряд чи мені слід було брати слово, оскільки я з моїм тезком на все дивимось одними очима, і він сам міг би розповісти все те, що скажу я. Та раз він наполягає…

Борсук працював у школі садівником, і майже ніхто не знав, що це просто димова завіса. Однак ми точно з'ясували, чим він займається, і вирішили за всяку ціну встановити зв'язок з цим чоловіком. Він дуже любив ракію, і це можна було помітити з першого погляду. Певно, багато пив ще в Болгарії, а тут узагалі не мав стриму.

Якось я зайшов до корчми, де він полюбляв сидіти. Помітивши мене, Борсук підвівся й моряцькою ходою пішов на мене — кремезний, трохи зсутулений, він нагадував мені боксера, що готується до атаки.

Мушу визнати, що, коли побачив його такого — з хисткою ходою, обвислими руками, мутними очима, — коліна в мене ослабли, і я незчувся, як зупинився. Він став за два кроки від мене.

— Для вас, пане, у цьому закладі немає місця.

Поки я думав, що відповісти, корчмар ухопив його під руку й одвів до столу, за яким сиділи його дружки, а сам заметушився коло мене — догідливо, як коло багатого й постійного клієнта, хоча я заходив сюди лише двічі. Господар був родом з Бітоля, залишив вітчизну ще перед війною заради кусня хліба й завжди говорив про Болгарію розчулено. Він явно не хотів компрометувати скандалом свій заклад, щоб не відштовхнути завсідників.

Вечеряючи, я намагався вловити щось із розмови Борсука з болгарами за його столом, їх стіл