Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

«Заборонили виступати півроку, корінець би їм висох!.. За що? Та чи не сам ліз до мене з п’ястьми? А лупив так, що аж бубнало в голові. Мусів і я оборонятися, аби очі не вибив. Най перебачать, айбо з мене збиткуватися та сміятися не будуть! Ге-ге, як того піддержували: з усіх боків кричали, гей би їх давило. Одно добре, що Свадеба на волі. І пані Герцфертовова позичила ще десять тисяч. І не звідала, на що прошу таку суму від неї. Їй аби проценти. На кожну сотню по п’ять крон за рік. Про неї купуй собі за оті гроші хоч і мотуз. Та й за мене штраф заплатила. П’ятсот фунтів стерлінгів… Могло, правда, бути ще й гірше, якби не вона. Та гроші — великий пан. Айбо шкода чоловіка. Може, в нього діти є, жона. Та най сидить собі дома, як не може бавитися перед людьми. Що челядник понести не може, най на землю положить. Ружена каже, що, може, той англієць іще буде зелену топтати, аби я не журився. Так ото нечесно. Будуть казати, що я чоловіковбивця. Будуть проклинати. Вічна ганьба на мою голову. Боже, чому ти не відхилив мою руку? Може, треба було менше сили дати в неї…».

— Добрий, милий Іванку! — почув голос Ружени. — Чого ти переживаєш? Най переживають ті, хто це задумав.

Свадеба приніс газету. Почав читати: «Перевага весь часбула на боці Джексона, — писав Лондонський кореспондент. Це й не дивно. Адже Джексон — неодноразовий призер Великобританії по боксу, вміло володіє технікою гри. Наш співвітчизник Іван Сила жодного разу досі не брав боксерські рукавиці. Притому, вага в нього на п’ятнадцять кілограмів менша, ніж у суперника. Отже, боротьба, що закінчилася перемогою чехословацького спортсмена, справедлива. Джексон і його компанія програли п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Джексон опинився поза рингом. Він лежить у лікарняному ліжку. Англійці залишилися розчарованими у своїх призерах. Вони не здатні захищати батьківщину боксу. Крім Івана Сили, виграла ще англійська преса. З її сторінок і понині не спливає «Сенсація номер один». Спорт вимагає чесної гри. Про це слід пам’ятати кожному, хто хоче помірятися з нашим співвітчизником!».

— Тебе зовсім, до краплини, виправдовують, Іванку! — сказала Ружена і обняла чоловіка. — То ж наша газета писала у твій захист.

— Виправдовують, та я не виправдовую себе, а то ще гірше. Не себе, Яне, боронив я, а вас. Ви мені дорожчий за того англійця.

— Словом, про це більше згадувати не будемо. Добре? Давай поборемося? — запропонував Свадеба.

Жінки засміялися. Зареготався і сам Ян. Вже одного разу боровся з Іваном. Колишній квартирант почав приміряти свою силу: встромив мізинець за Свадебів ремінь та й поніс Яна на кухню, до жінок.

— Ліпше, Яне, щось заграйте на скрипці, — попросив Сила.

— Дуже радо, дуже радо! — погодився той і відчепив з клинка стареньку бураву скрипку.

Бринькнув за звичкою по всіх чотирьох струнах, потягнув смичком, і в кімнаті полилася мелодія про голубий Дунай. Повільно поніс свої води, захлюпав хвилями, і випливли з них русалки-красуні. Та по габах почали кружлятися, розсіваючи польові квіти по обох берегах. Ружена збирає їх, приносить Івану. Потому знову побігла, почала сплітати віночки та кидати ними на запінені хвилі. Дивиться за різноквітними коронами-вінками, а вони гойдаються на габах і зникають далеко-далеко у водних блискітках.

«Ба ци щасливий я? — гадає собі, ідучи по широкому хіднику Нью-Йорка. — Правда, ліпше було дома бути, коло Ружени. Аби лише здорова була. Тяжко їй буде, айбо там Свадебова не лишить її самітньою. Вони, як дві сестриці. Пишуть, що все добре. Та й у мене все добре йде. Ще тиждень побудемо тут та й повернемося…».

— Пане Сило — звернувся до нього Маклер, котрого пані Герцфертовова виділила супроводити Івана по місту. — Ви ще не зморилися? Мене таке місто дуже дражнить. І ще, прошу вас, ноги, ноги не так служать.

— Ми ще й не ходили, пане Маклер! Я би й домів пішки пішов, якби пустили. Найліпший моціон, як ви кажете, ходити пішки.

— То я розумію, пане Сило. Та я думаю, краще буде, коли сядемо в авто?

«Що за чудний отой Маклер? Майже дві години ходимо, а він мовчить та фучить. Ба ци не сердиться на мене? Айбо за що? Що я з ним не поділив, корінець би ’му висох?..».

Вирішив зазвідати:

— Ви, часом, не хворі, пане Маклер?

— З чого ви це придумали?

— Вижу, дрімаєте по вулиці.

— Старість — не радість, — неохоче відповів і сам почав гніватися за таке визначення своєї особи, та було пізно.

— Ви ще, нівроку, як легінь-парубок!

Саме оцими словами зовсім доконав Маклера. Той різко зупинився і повернувся до Івана.

— Ви смієтеся? Мені вже, прошу, скоро п’ятий десяток. Піввіку!

— Я би не сказав…

Маклер дещо заспокоївся добродушною відповіддю Івана.

Та не так йому сказала пані Герцфертовова, коли він, старий холостяк, запропонував їй руку. Думав, удовиця охоче піде за нього, аби тільки заїкнувся. Та власниця цирку мала на думці зовсім протилежне. Добре, що нікому не говорив про свою потаємну любов з Герцфертововою. Маклер знав добре тримати язик за зубами, хоч і рідкі вони в нього. І все старався для збагачення вимріяної господині. А та прямо так і сказала: «Не думайте, Мачеку, же я — бабка. За мною не такі ганяються…». То правда, прошу вас,